Ще одним елементом механізму захисту прав людини є інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, діяльність якого покликана доповнювати існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини. Практика засвідчила необхідність підвищення інституційної спроможності Омбудсмана. Це потребує підготовки і ухвалення парламентом відповідних змін до законодавства. Зокрема, щодо звуження підстав для дострокового припинення повноважень Уповноваженого, розширення його прав у судовому процесі, запровадження механізмів безпосереднього реагування Уповноваженого на факти порушень прав людини і громадянина, спрощення вимог до форми звернень громадян тощо. Окремі законопроекти, що унормовують частину цих питань, подавались на розгляд Верховної Ради України п'ятого скликання і не були розглянуті у зв'язку з достроковим припиненням її повноважень. Подані кілька проектів законів щодо діяльності Уповноваженого і розширення його повноважень і у нинішньому скликанні. 

Складно говорити про забезпечення прав людини в Україні, не відновивши права тих, хто зазнав політичних репресій, депортацій за часів тоталітарного режиму. Українська держава ще досі законодавчо не врегулювала питання щодо статусу українців, примусово переселених з їхніх етнічних земель у Польщі на територію УРСР у 1944—1946 та 1951 роках, та не ухвалила закон про відновлення прав депортованих за національною ознакою. Ще одним боргом парламенту є необхідність ухвалення нової редакції закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні". Українські громадяни, які зазнали політичних репресій, залишаються дискримінованими у порівнянні з тими, хто живе в інших державах — колишніх республіках СРСР. Досі не визнані потерпілими від політичних репресій ті, хто народився в сталінських тюрмах і на спецпоселенні. Законопроекти з зазначених питань подані. Тепер справа за їх розглядом. 

В нашій державі ще не ухвалено низку законів, які повинні закріпити фундаментальні права людини та регламентувати їх забезпечення. Наприклад, право на свободу мирних зборів, передбачене статтею 20 Загальної декларації прав людини та закріплене статтею 39 Конституції України. Хоча норми Конституції України мають пряму дію, в рішенні Конституційного суду з цього питання зазначається, що визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення є предметом законодавчого регулювання. У зв'язку з тим, що відповідного закону ще досі немає, організація мирних зборів регулюється, всупереч логіці і здоровому глузду, підзаконним нормативним актом колишнього СРСР, а саме Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР" від 28 липня 1988 року. 

Законопроекти щодо врегулювання проведення мирних зборів подавалися і урядом, і народними депутатами, але з різних причин процес їх ухвалення не був завершений. Ось і зараз відповідний проект закону про порядок організації і проведення мирних заходів, внесений Кабінетом міністрів України і підтриманий очолюваним мною Комітетом, лежить у Верховній Раді і чекає на розгляд. 

Загальна декларація прав людини серед іншого проголосила право людини брати участь в управлінні своєю країною. Конституція України гарантує реалізацію цього права через участь у виборах та референдумах. Якщо законодавство про вибори народних депутатів України, депутатів місцевих рад, міських голів у нас періодично вдосконалюється, то реалізація права на участь у референдумах практично неможлива, адже Закон "Про всеукраїнський та місцевий референдуми" був ухвалений ще 3 липня 1991 року, до набуття Україною незалежності. Процес ухвалення нової редакції закону був максимально заполітизований і відбувається не через призму забезпечення реалізації одного з фундаментальних прав людини, а з позиції політичної доцільності. Зараз в парламенті знаходиться кілька альтернативних проектів закону, які повинні пройти процедуру обговорення, узгодження позицій всіх без виключення фракцій і, врешті, отримати шанс на ухвалення. 

Захист інформації про особу передбачений усіма універсальними міжнародними актами у сфері прав людини, це право закріплене і в Конституції України. Для того, щоб регламентувати збір, обробку, використання і, головне, захист інформації про особу, необхідно прийняти відповідний закон. Понад десять років в Україні триває процес підготовки і прийняття закону про захист персональних даних. Подальше зволікання з його прийняттям в той час, коли в різних установах вже накопичено величезну кількість інформації про особу, коли масовими стали факти несанкціонованого витоку такої інформації, є просто злочинним. В даний час відповідний проект закону розроблений і поданий до Верховної Ради України, він підписаний представниками більшості парламентських фракцій. Наш Комітет розглядав його на предмет відповідності положень принципу захисту прав людини і підтримує його прийняття. 

Сьогодні як ніколи актуальним є право на працю. Це право знайшло своє відображення у Загальній декларації прав людини (ст. 23) і Конституції України. Очевидно, що нікого не потрібно переконувати у важливості прийняття для захисту права громадян на працю Трудового кодексу України. Але ми за 17 років незалежності ще не ухвалили цього документа. Інакше ніж національною ганьбою назвати те, що досі держава у такій важливій сфері послуговується Кодексом законів про працю УРСР 1971 року, не можна. 

Я не буду перелічувати всіх тих законів, які мають бути прийняті, щоб врегулювати механізм реалізації прав людини, закріплених у Загальній декларації прав людини. Достатньо вищеназваних. Можна аналізувати причини їх неухвалення. В кожному конкретному випадку вони будуть різними. Я лише хотів проілюструвати, що Верховна Рада України повинна відновити законотворчий процес і зробити його максимально ефективним. 

Ювілей Загальної декларації прав людини змушує всіх нас проаналізувати зроблене і сформувати нові завдання щодо забезпечення прав людини. Таким першочерговим завданням вбачається розробка і затвердження законом "Концепції правової політики України у сфері захисту прав людини". Цей документ має визначити пріоритети законодавчої діяльності у сфері прав людини та встановити етапи її здійснення. Це дозволить систематизувати законотворчий процес у цій царині та підпорядкувати діяльність законодавчої влади виконанню ключового конституційного принципу — "утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави". 

Разом з цим Верховна Рада України повинна посилити функцію парламентського контролю, гарантувати і унормувати законодавчо діяльність опозиції. Адже ні для кого не секрет, що важливо не лише прийняти закон, а й домогтися його виконання. У нас багато хороших законів, але вони не виконуються належним чином. 

Окрім позитивних здобутків, які є в нашій державі щодо практичного забезпечення політичних та громадянських прав, зокрема, права обирати владу, права на громадянство та його зміну, права на мирні зібрання, свободу слова, свободу пересування, на вільний вибір місця проживання та ін., маємо і сфери, в яких постійно фіксуються порушення прав людини. Проблемою української влади правозахисники вважають численні повідомлення про тортури в місцях ув'язнення. В наш Комітет також надходили непоодинокі звернення щодо випадків застосування тортур. Для перевірки таких сигналів члени комітету спільно з представником Уповноваженого з прав людини відвідували місця позбавлення волі. Ми також звертались із запитами до Генеральної прокуратури України щодо розслідування випадків суїциду, які мали місце в слідчих ізоляторах. 

Верховна Рада України 21 липня 2006 року ратифікувала Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, що передбачає створення національного контрольного механізму щодо запобігання і протидії тортурам. Минуло два роки, і нарешті потрібно виконати дане зобов'язання України. Комітет підтримує необхідність створення державного органу зі спеціальним статусом як національного превентивного механізму щодо запобігання і протидії тортурам. 

Ще одна досить чутлива сфера, що турбує сьогодні Комітет, — це міжнаціональна злагода та толерантність. В нашій країні з року в рік зростає кількість проявів расизму. За даними неурядових організацій, в Україні у 2007 року було скоєно 60 расистських нападів, шість з яких призвели до загибелі людей. Цього року відбулося 30 расистських нападів, з яких чотири — вбивства. При цьому офіційної статистики злочинів на расистському ґрунті в Україні немає, а правоохоронці продовжують називати такі випадки хуліганством. Ні для кого не секрет, що в Україні діють молодіжні організації скінхедів. Ми розуміємо, що функція правоохоронних органів — затримання злочинців і проведення розслідування. А тому для попередження цього явища мають бути задіяні ті органи влади, які відповідальні за формування молодіжної політики. Комітет вийшов з ініціативою до Кабінету міністрів України розробити і прийняти Державну програму національно-патріотичного виховання молоді. Зараз такий документ в процесі опрацювання.

Інфляційні процеси нівелюють запроваджені виплати при народженні дитини, підвищення пенсій не може наздогнати ціни. Криза відсуває виконання зобов'язання привести розмір мінімальної пенсії до рівня, не нижчого від прожиткового мінімуму. В останні місяці проявились чіткі загрозливі тенденції щодо зростання заборгованості по заробітній платі. Щодня зростає кількість безробітних. І це лише початок. За цим криза іпотеки, можливе виселення з житла, купленого в кредит, тощо. 

Що ж робить влада для того, щоб захистити громадян від зубожіння, від безробіття, від всіх тих негараздів, що постали? На жаль, вона зайнята собою. Політичне протистояння, що виходить за рамки розумного, не дозволяє спрямувати належні зусилля на мінімізацію кризи. Влада далека від своїх громадян. Вона з телеекранів розповідає пересічним громадянам про підвищення рівня їх життя, покращення показників розкриття злочинів, боротьбу з корупцією. А люди живуть реальним життям, в якому вони щодня долають бюрократичні перепони, борються за виживання, можливість здійснювати підприємницьку діяльність, чинять опір незаконній забудові прибудинкових територій та дитячих майданчиків. 

Більшість наших співгромадян сьогодні мають низький життєвий рівень, практично недоступне медичне обслуговування, мізерну пенсію, а найстрашніше — невпевненість у завтрашньому дні. Вони потерпають від свавілля місцевих чиновників, від бюрократичної тяганини, неможливості захистити свої права в суді. 

Нехтування нормами Конституції і законів, починаючи з посадовців, які знаходяться на вищих щаблях влади, і закінчуючи низовими ланками державних управлінців, призвело до того, що сьогодні в державі панує не верховенство права, а правовий нігілізм. 

Загальна декларація прав людини розпочинається словами, що кожній людині властива гідність. Саме людська гідність не дозволяє примиритись з порушенням прав людини, приниженням. Чи знають наші громадяни свої права? Чи мають можливість ними скористатись? Чи можуть захистити свої порушені права у суді? Щодо більшості громадян нашої країни ці питання — риторичні. 

Щоб змінити такий стан справ, необхідно організувати широку систему правової освіти громадян — особливо в селах і районних центрах, де безправ'я людини відчувається найбільше, так само як всесилля і безкарність влади. Ми мусимо поставити під контроль громадськості правоохоронну систему, повернути її обличчям до простого громадянина, зробити наших громадян захищеними та вільними. Влада повинна навчитись прислухатися до голосу організацій громадянського суспільства. Особливо, якщо йдеться про права людини.
Підсумовуючи, зазначу, що День прав людини в Україні святкувати ще рано. Цей день потрібно розглядати як можливість накреслити плани для подальшої роботи, а її більш ніж достатньо для всіх — від пересічного громадянина, який повинен відстоювати свою гідність щодня, до Президента держави — гаранта прав і свобод громадян.

http://telegrafua.com/447/politics/9487/