Ім’я журналіста Олександра Горобця добре відоме в Україні. Свого часу працював завідуючим відділом сільського господарства і членом редколегії газети «Сільські вісті». За тим свою долю пов’язав із газетою «Правда України». Очолив її в найдраматичнішу пору для журналістського колективу – після подій серпня 1991 року, коли рішенням Президії Верховної Ради України були закриті всі центральні видання України, в тому числі і «Правда України». Але згодом  виявилося, що право виходити у світ було надано усім виданням, після певних моральних повчань «демократами» журналістів,  за винятком російськомовної газети «Правда України». Її єдину представники так званої Народної Ради, які взяли тоді владу в свої руки в українському парламенті, вирішили умертвити, бо, мовляв, вона до останнього дня СРСР була активним прокомуністичним виданням.

ЗАПИСКИ ГЛАМУРНОГО КОХАНЦЯ ВІД ОЛЕКСАНДРА ГОРОБЦЯ 

Ім’я журналіста Олександра Горобця добре відоме в Україні. Свого часу працював завідуючим відділом сільського господарства і членом редколегії газети «Сільські вісті». За тим свою долю пов’язав із газетою «Правда України». Очолив її в найдраматичнішу пору для журналістського колективу – після подій серпня 1991 року, коли рішенням Президії Верховної Ради України були закриті всі центральні видання України, в тому числі і «Правда України».

Але згодом  виявилося, що право виходити у світ було надано усім виданням, після певних моральних повчань «демократами» журналістів,  за винятком російськомовної газети «Правда України». Її єдину представники так званої Народної Ради, які взяли тоді владу в свої руки в українському парламенті, вирішили умертвити, бо, мовляв, вона до останнього дня СРСР була активним прокомуністичним виданням.

Уповноважений журналістським колективом закритого видання Олександр Горобець усе таки зумів переконати верхівку Народної Ради В. Чорновола, Д. Павличка, І. Юхновського, І. Драча та інших у тому, що «Правда України» повинна жити.

- Що ж ти їм таке сказав, що вони відмовилися від своєї первинної затії – знищити під корінь газету? – запитав якось я Сан Санича.

-  Правду, - усміхнувся мій візаві. – Сказав, що нічого б страшного не сталося в тому, якби вони закрили україномовне видання... Але центральну російськомовну газету – це у тій ситуації означало максимально нашкодити самим собі…

- Як це зрозуміти?

- А дуже просто. Я сказав їм те, чого вони не очікували Що тих громадян, хто читає і передплачує україномовні видання в тому, що Україна має бути незалежною державою  навряд чи потрібно переконувати саме в цьому. А ось російськомовним читачам якраз необхідно в деталях пояснювати це. При чому наполегливо, уміло, активно. А ми на ту пору мали щоденний наклад близько 400 тисяч примірників газети. Тож чи правильно було б одразу два мільйони людей, наших читачів, позаяк вважається, що одну передплачену в сім’ю газету читає понад чотири особи, зробити своїми запеклими ворогами.

Вони, - продовжує Олександр Горобець, - довго радилися. Але наступної доби я все таки привіз в редакцію мандат Президії Верховної Ради України на новий запуск у світ «Правди України». Газету, до речі, відкрили на місяць пізніше від усіх інших. Це був місяць моїх великих митарств у спробах налагодити діалог із представниками нової, захмелілої від радості своєї перемоги, влади. Але найважливіше, що я таки добився цього. В редакції відбулися збори щодо виборів головного редактора. За мене проголосувало 66 журналістів, проти – 3… 

Газета «Правда України» за редакторства Олександра Горобця стала справді демократичним виданням. Надаючи слово різним політичним силам. Згодом, у другій половині 90-их років минулого століття, вона першим в незалежній Україні перейшла в активну опозицію проти режиму Л. Кучми.

Але чи мислимо з одним виданням, нехай із рекордно високим щоденним тиражем, щоправда таким, про який ніхто нині і мріяти не може – (632 тисячі екземплярів!), здійснити революцію? Коли режим охороняє справжня армія міліціонерів, прокурорів, суддів.

Закінчилося все вельми плачевно. І для головного редактора, і для журналістського колективу. В тодішній Україні, періоду 1998 року, не знайшлося ні політичних сил, ні засобів масової інформації, які б підтримали журналістів, які подібно до буремного броненосця  «Потьомкін», виступили лише провісниками майбутньої революції за демократію і свободу слова.

Бунтаря-редактора Олександра Горобця за вигаданими звинуваченнями запроторили до в’язниці, редакцію тим часом в прямому значенні буквально розгромили, рознесли по клаптям.

Саме в слідчому ізоляторі Сан Санич написав свою першу книжку публіцистики. Це була есея «Босоніж по битому шклу», яка вийшла друком 2003 року. До речі, перші уривки з електронної версії цього твору з’явилися якраз на нашому сайті.  

Після того були ще книги - «Свічка на вітрі», «Родинна колиска – Джурин».

А ось на початку нинішнього року у видавництві «АТОС» вийшов друком «Заручник спокуси, або записки гламурного коханця».

Як ви могли здогадатися, остання книга далеко не про політику. Як заявив у своїй рецензію на цей твір Олександра Горобця відомий український журналіст, заступник головного редактора газети «Голос України» Леонід Бровченко – «з’явився маленький український Декамерон».

Справді, це ніжна й по-справжньому захоплююча, прониклива книга про людські стосунки,  щирі й взаємні почуття, які спалахують поміж чоловіками й жінками у самі несподівані миті. Іноді за дивних оказій, казусів, пригод. Про все це ви знайдете в новій книжці Олександра Горобця.

Як на мене, це твір, який захоплює буквально з перших сторінок своєю динамікою, експресивністю, а особливо ж мовою викладу. Пригоди «гламурного коханця» - справді унікальний твір, який зайвий раз стверджує невмирущу силу любові людини до людини.

Книжку «Заручник спокуси, або записки гламурного коханця» ви можете прочитати тут:  http://ozarinci1.narod.ru/download/zaruchnik-sp.pdf

Олександр БОЖКО

Нижче подаємо одну з глав із нової книжки журналіста і письменника Олександра Горобця:

 ЧУДЕРНАЦЬКІ ПОХОДЕНЬКИ ЛОВЧОГО РИБАКА

Коли довго-довго дивитися в безбереге іскристе, зоряне небо, якоїсь миті ти себе починаєш відчувати піщинкою і провалюєшся у безмежний, нескінченний всесвіт. І вже наче з висоти бачиш залитий місячним сяйвом луг над озером, нашу запашисту копицю. Білі тіла, що зніжені пристрасними любощами лежать горілиць на зім’ятому простирадлі. І наче звідкілясь із вічності звучить притишений голос Оксанки:

- А в тебе були любовні пригоди?

- Ні, - кажу чомусь заперечно. І сам майже не чую свого голосу від глибини простору, широчіні безмежжя.

- Не може такого бути. На тебе лишень поглянеш, і одразу видно, що ти весь напакований такими історіями. – Вона весело сміється, ласкаво пощипуючи мої боки.

- У мене не було. У мого друга приключилася…

- Що за друг?

- Хороший приятель – Толя Рибак. Він свого часу працював першим секретарем райкому комсомолу на Поділлі. А це така посада, коли треба було мати на обліку всіх дівчат району…

- Ого! І він, що інспектував їх усіх…

- Не знаю. Але Толя був не жонатий, а його, можна так би висловитись, серйозно і регулярно інспектувала секретар райкому партії, яка прискіпливо курувала комсомол, а ще більше штани комсомольського лідера: був вельми до вподоби їй молодий і чорнобровий гицель, якого вона страшенно ревнувала до всіх на світі.

Отож, якось вона дзвонить і каже йому. Досить, мовляв, як оті пси та коти по ярах і лісосмугах ховатися, приходь сьогодні в гості до мене, я вареників наліплю. Поки вони вкиплять, то ми й по чарчині «Арарату» перехилимо і залюбки покохаємось у білосніжному ліжку. Чоловік у відрядження надвечірком від’їжджає, бодай раз по-людськи удвох переспимо.

Що та як усе там відбувалося, історія, для ясності, замовчує. Але десь у другій половині ночі мій друг проснувся від того характерного і неповторного шерхоту в дверях, який трапляється лише тоді, коли з протилежного боку в замок вставляють ключа. І куратор теж проснулася. Зойкнула з переляку, і гаряче зашепотіла: «Чоловік повернувся… Більше ні в кого ключа немає…»

Мій друг в одну мить злетів із палкого кубла, закружляв по кімнаті в пошуках одяганок. Бо ж учора, поки вкипали вареники, він не встиг і лизнути коньяку, як азартна, із чорнявим пушком на припухлій губі підстаркувата секретар райкому буквально почала здирати із нього одяг. Доносячи її із кухні на руках уже геть голу, Толя топтався дорогою по її пеньюару, своїх штанах, трусах, які чіплялися то за коліна, то за пальці ніг, а теніска взагалі полетіла десь під ліжко. Тепер, в одну мить, як при пожежі (ще страшніше!), годі було все це знайти, зібрати разом, позаяк чоловік, чути було, вже відчинив двері і топтався в прихожій. Безсоромно гола хазяйка вискочила йому навстріч. Щось залопотіла, тут же намагаючись затягнути його на кухню. Чути було щось верзла про вареники, про коньяк. Він лише грубо відказував про те, що нічого не хоче, окрім якнайшвидше дістатися до ліжка, лягти відпочити, оскільки надто натомився: десь у дорозі зламалося авто, довелося його ледь не самотужки приштовхати додому. А тому, схоже, ледь не силоміць рвався лишень до спальні.

Голий коханець, як міг навпомацки зібрав дещо з одягу, затис його в оберемок однієї руки, а в іншу вхопив срібного подарункового рога, якого вгледів на серванті. Так і закляк з цією поклажею під одвірком, здійнявши зброю завбачливо над головою. Мета була одна: якщо чоловік тільки ступить до кімнати – щосили вгемселити його по кумполу – забити памороки, аби тут же чимдуж вискочити з квартири. Головне, щоб не пізнав коханця. А там уже як буде…

Тим часом голій до розсолу секретарю райкому партії, схоже, все таки вдалося затягнути свого благовірного на кухню, відвернувши його наполягання прорватися одразу до ліжка. При цьому гучно в нічній дрімотливій тиші гримонула дверима, що мало, напевне, означати: вперед, друже милий, відхід вільний!

Кинувши рога на ліжко, Толя щосили рвонув на себе кімнатні двері і з величезною настирою ломонувся в інші двері. Проте замість омріяної свободи доглянутого коридору райкомівської двоповерхівки, перед очима майнули казани і стелажі скляних банок із маринадами та минулорічними джемами. Зопалу втрапив не на вихід – а до кладової. Наразі все це страшенно загуркотіло і посипалось із полиць від незграбного розвороту застуканого на гарячому коханця в коридорній пастці. Толя затравленим звіром ухопився за іншу ручку, щосили рвонув її на себе, і цього разу справді вискочив із квартири.

За кілька секунд він божевільним псом, голий, у чом у мати народила, з оберемком одягу під пахвою і одним лише черевиком в іншій руці, щосили, стрімголов летів вулицею, не розбираючи дороги. На райцентр опускався вже сизий літній світанок, і на вулиці з кожною хвилиною ставало все видніше. Десятками голосів заливисто співали півні. У дальньому кутку центральної вулиці враз змигнули фари легковика, хтось ось-ось мав прострелити нічну темряву променем дальнього світла. Рибак ховаючись від нього, з розбігу стрибнув у лопухи та густі зарослі кропиви, горблячись попід сливами, вишняками, але не збавляючи навіженого лету стрілою метнувся в квітучі картопляні городи, збивши якесь опудало з голосистими консервними  банками, переполошив наразі всю довколишню собачню. Лемент здійнявся на всю округу.

Він летів щосили до верболозу, стрибаючи немовби заграний жеребець по густому картоплинню і плутаючись у листатому гарбузинні. І тільки, коли під ногами зачавкала смердюча грузька, драглиста твань, наче дещо опам’ятався. Оглянувся, побачив, що ніхто за ним не біжить, ніхто його не ловить, не переслідує. Однак серце несамовито билося  в такому дошкульному, жахливому темпі, здається, ось-ось могло вилетіти з грудей, у скроні з такою силою стукало кров’ю, немовби  хто зумисне лупцював туди гумовими молотками. Із рота спонтанно котилася гаряча, пекуча, наче з полину їдуча слина, начебто у скаженого пса.

Ще за хвильку він поклав на горбок усе, що лишень зумів згарячу вхопити з любовного лігва, вибрав труси із тієї поклажі, хотів було їх зодягнути. Але все тіло била жахлива нервова пропасниця: годі було встояти на одній нозі. Руки Рибака так нестямно і розпачливо трясло, що він не міг потрапити у спідню одежину іншою ногою. Довелося шукати вербу, щоб припертися спиною до неї, і тільки в такий спосіб труси опинилися на ньому. Тільки тепер він перевірив, що вдалося прихопити з одягу після панічної втечі з місця гріховних любощів. На місці виявилися штани, теніска з комсомольським значком, і навіть його знаменита вогниста краватка, подібної якій не було більше ні в кого у районі. А ось шкарпетки та лівого черевика не виявилося: зопалу не захопив.

Босоніж, але в краватці, Анатолій злодієм пробирався через комиші в інший куток райцентру, де щойно отримав холостяцьку квартиру. До самого ранку не змикав уже й очей, вслухаючись буквально в кожен шерхіт за дверима, за вікном. Він добре знав того телепня, тупого й пришелепуватого бузувіра, з яким жила його куратор. Міг собі уявити, як можуть розгорнутися далі події в квартирі секретаря райкому партії. Розгніваний Отелло в бурхливому пориві ревнощів ухопиться за ножа, чи так зопалу притисне за горло свою благовірну, що вона не витримає, обов’язково здасть його. А чоловік її тут же побіжить на килим до першого секретаря райкому партії.

В Анатолія від думки про це серце немовби завмирало і зупинялося. Глухий стогін виривався з його грудей. Цієї миті він був схожий на сліпого. Той, коли спотикається об камінець на дорозі і падає, завжди гнівиться на нерівну дорогу, хоча насправді виною всьому його сліпота. Так ярижник і гультіпака Рибак тієї пори злився не на себе самого, на свою похітливу, плотолюбну вдачу, а на рогатого чоловіка, якому він, сам того, напевне, не бажаючи, підкинув для повної символіки ще й срібного потішного рога в постіль. 

Перед очима Анатолія спливли картини з недавнього засідання бюро райкому партії. Розглядали персональну справу другого секретаря райкому партії Михайла Карпія. Той завів шури-мури із директором будинку піонерів. Його дружина застукала бундючного і зовні неприступного партійця під час бурхливих фіглей-міглей із довгокосою директрисою в її кабінеті. Голопузий кураж вони влаштували безпосередньо на прапорі районної піонерської дружини, яким завбачливо заслали старомодний шкіряний і подертий диван. Перший райкому, схоже, зрадівши цій нежданій оказії позбутися свого суперника в кар’єрі, провів бюро у стилі драконівської середньовічної інквізиції, не залишивши Карпію найменшого шляху для відступу: виключив із партії, звільнив із роботи. Той здуру поліз на вишню з мотузком, заледве спам’ятали. Розголос на всю республіку. Отож, покохався…

Що світлішало на вулиці, то тьмяніше на душі ставало в Анатолія. Він уже прийняв для себе остаточне рішення: треба тікати з району. Напевне, і з області також. Перебирав у пам’яті знайомих із дальніх країв, до кого можна було б попроситися на роботу. Напевне ж, агрономом.

Ще не було й восьмої ранку, як Рибак, наче мідний п’ятак – весь у новому костюмі, лискучих черевиках, яких ще й разу не зодягав, уже сидів у своєму кабінеті, з чорними нутрощами, які перегоріли на вугілля через душевні терзання, в очікуванні публічної біди. Сидів у кріслі, чатуючи на телефонний дзвінок прямого з’єднання від першого секретаря райкому партії. Йому чомусь здавалося, що найважливіше для нього зараз є – якнайшвидше вхопити телефонну трубку, відповісти на виклик нагору, для розбору нічних польотів.

Але телефон мовчав. Він буквально зіщулювався і аж, здавалося, присідав у кріслі немовби шкідливий кіт, при кожному стукові в двері. В душевних тортурах і і терзаннях, здогадках і боліннях минули і дев’ята, і десята години ранку. Рибаку нестерпно хотілося сходити до вітру, живота вже різало і буквально роздирало, бо серце несамовито ганяло-ганяло кров, але він мужньо терпів, боячись і на крок відійти від телефону. Ще страшніше було зустрітися десь у коридорі, чи по дорозі до вбиральні із тим, кому наставив роги.

Замало не під самісінький обід у телефоні міського сполучення почувся знайомий смішок нічної коханки:

- Що волоцюга, пережовуєш нічне… Але скажи правду, згадуєш першу частину, чи другу?

Вона так весело і заливисто сміялася, що йому навіть здалося, що її голос він чув не в телефонну трубку, а крізь бетонні перекриття приміщення: її кабінет знаходився якраз над його. Він тільки тепер збагнув, що міг би вже давно дізнатися про все від своєї старіючої коханки, але переляк настільки паралізував його розум, що годі було подумати про таке, тим паче зателефонувати.

- А як же склянки? Вони ж завалилися, – тільки й міг видавити із себе Рибак, вражений несподівано палахким, безжурним настроєм коханки.

- А що склянки? – все так же безклопітно продовжувала вона. – Я вискочила, здійняла крик на кота. Кажу, знову, він босяк, усю посуду в складовій перебив…

- А ріг у ліжку, черевик, який я десь загубив…

- Дурнику, я ж для свого рідненького чоловічка все ліжечко встигла перестелити і навіть нагріти: йому дуже сподобалися і коньяк, і вареники. Я ледве його з кухні потім забрала…

- Я ж іще шкарпетки десь загубив, - ледве вичавив із себе Анатолій.

- Що? – Тут вона знову так зареготала, Рибак аж відставив трубку від вуха: від вибуху емоцій на тому кінці дроту могли полопати мембрани. – А я ж то думаю, чому він уранці каже: «Якісь носки такі великі ти мені дала…» У тебе все ж таки богатирське… Думаю, що ноги ти миєш і грибка у тебе немає… - Вона знову довго і весело сміялася.

www.ua-pravda.com