 Хто такий Володимир Литвин? Нині спікер українського парламенту – один з найпопулярніших політиків. Однак про нього широкі маси навряд чи могли б щось конкретно сказати ще якісь п’ять років тому. Та й взагалі значної популярності Володимир Михайлович здобув під час Помаранчевої революції, ставши свого роду миротворцем. Тож вважаю за необхідність написати політичний портрет цієї людини та дати йому оцінку як політику. Тим паче напередодні виборів до Верховної Ради Блок Литвина вважається одним з фаворитів.
ВЕЛИКИЙ ПРИСТОСУВАНЕЦЬ В. ЛИТВИН!
«Ходять слухи, що якщо Литвина розбудити серед ночі й запитати, чи хоче він бути Президентом, він відповість – ні, оскільки він себе дуже добре контролює»
«Реально оцінюючи свої можливості, я не тішу себе надіями, що мене поховають з почестями, з артилерійським салютом. Я говорив і говорю: незамінними людьми наповнені цвинтарі!»
Володимир Литвин, Голова Верховної Ради України
Хто такий Володимир Литвин? Нині спікер українського парламенту – один з найпопулярніших політиків. Однак про нього широкі маси навряд чи могли б щось конкретно сказати ще якісь п’ять років тому. Та й взагалі значної популярності Володимир Михайлович здобув під час Помаранчевої революції, ставши свого роду миротворцем. Тож вважаю за необхідність написати політичний портрет цієї людини та дати йому оцінку як політику. Тим паче напередодні виборів до Верховної Ради Блок Литвина вважається одним з фаворитів.
Розпочнемо з короткої біографії. Володимир Литвин народився 28 квітня 1956 року селі Слобода Романівська Новоград-Волинського району Житомирської області в селянській родині. Закінчив історичний факультет Київського університету і там же з 1978 по 1994 рік займався викладацькою роботою. За винятком 5 років, коли він працював у Міносвіти України й ЦК КПУ. Лекції Литвина користувалися популярністю серед студентства. З серпня 1994 р. Володимир Михайлович стає помічником Президента Кучми, а з листопада 1995 р. – заступником голови президентської Адміністрації. У вересні 1996-листопаді 1999 року Литвин – перший помічник Президента України, а з листопада 1999 по квітень 2002 року – глава Адміністрації Президента (АП) України.
Під час парламентської кампанії 2002 року Литвин очолив виборчий список блоку «За єдину Україну!». 28 травня 2002 року обраний головою Верховної Ради України.
З червня 2004 року – голова Народної аграрної партії, яка згодом була перейменована в Народну партію. На виборах до Верховної Ради України-2006 очолює Народний блок Литвина.
До 2002 р. Литвин був «сірим кардиналом» української політики. Він – переконаний кучміст і ніколи цього не приховував. «Я вважаю, що в мене були рівні відносини з Президентом, коли я був головою Адміністрації. Мені здається, що Президент у певній мірі цінував мою роботу, і такі відносини залишилися сьогодні в мене із Президентом... Я ніколи не буду прагнути витерти ноги (якщо хочете вжити такий грубий термін) об людину, з якою я тривалий час працював». Це сказав Голова Верховної Ради України Володимир Литвин у 2002 році.
Звідки ж взялася така любов? 1993 року познайомилися Литвин і Кучма. У цей час Леонід Данилович був уже екс-прем’єр-міністр і серйозно задумувався над тим, щоб поборотися за Президентське крісло. Для цього він збирав навколо себе інтелектуальні та бізнесові сили. Невідомо напевно, чи після цієї зустрічі, чи просто так Володимир Литвин взявся за написання великої за обсягом і значенням роботи – «Леонід Кравчук: шлях на Олімп влади». Вона почала публікуватися у газеті «Київські новини» номер за номером. З того часу про Володимира Литвині заговорили в колах інтелектуальної та політичної еліти, пророкували йому велике майбутнє. Структура самої роботи була досить цікавою та незвичною для України. Литвин використав цікавий матеріал (чимало документів з архіву ЦК, що було новинкою для тодішньої української історіографії), чимало статистичних і соціологічних даних, проводив глибокі екскурси в історію. Портрет Кравчука вийшов виразним, цікавим, інтригуючим, він розставив чималу кількість акцентів і став своєрідним зразком політичної портретистики.
Аналітики свідчать, що завдяки цій праці Леонід Кравчук втратив по меншій мірі 10% голосів, які відійшли до його конкурента – Леоніда Кучми. Таким чином Володимир Литвин став одним із важливих елементів успіху команди Кучму.
1995 рік став знаковим в житті Литвина. Він захистив докторську дисертацію «Політична арена України: діючі особи й виконавці» (суспільно-політичний розвиток України в другій половині 1990-х рр.), у якій створив першу концепцію розвитку незалежної України: від початку демократичних процесів до кінця президентства Леоніда Кравчука. Того ж року заговорили про Литвина-науковця. Він став професором Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, членом-кореспондентом Національної Академії Наук України (відділення історії, філософії й права, новітня історія України), членом Координаційної ради з питань внутрішньої політики, членом Президії ВАК України, членом спеціалізованих наукових рад Інституту історії України НАН України й історичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, членом редколегії журналів «Український історичний журнал» та «Інтелектуальна власність», головою наглядової ради Національного музею історії Великої Вітчизняної війни, заслуженим діячем науки й техніки України.
В 1996 р Литвин став мозковим центром команди Кучми після виходу звідти Олександра Разумкова та Дмитра Видріна. Володимир Михайлович почав готувати всі промови Президента Кучми та займався його робочим графіком. «Я намагаюся, наскільки це можливо, не допускати до Президента тих людей, щодо яких є моральні застереження, а також тих, хто намагається прибігти до Президента й першим розповісти, хто погано говорить про главу держави». Так говорив Литвин.
Після того, як Литвин очолив Адміністрацію Кучми, вона перетворилася на такий собі четвертий орган влади, неконституційний, але надзвичайно впливовий. Саме Адміністрація Кучми фактично ветувала чимало законів, розглядала депутатські запити. Як Глава Адміністрації Президента Володимир Михайлович здійснив цілий ряд акцій, спрямованих як на зміцнення його особистого впливу, так і на певне «перетасовування» політичних колод. Його вплив опосередковано відчувається в цілому ряді подій загальнодержавного рівня, зокрема, на референдумі в квітні 2000 року та парламентських баталіях від «оксамитової революції» і створення більшості, до нових фракційних розкладів. Як стверджують політологи, за сценарієм Литвина відбулося об’єднання політичних сил правоцентристського табору.
Литвин, здобувши посаду Глави Адміністрації Президента, почав укріплювати свої позиції. За його часів ліквідувалася посада Першого помічника Президента (цікаво, що після «корупційного скандалу», ініційованого Олександром Зінченком, посада Першого заступника була ліквідована вже за нового Президента – Віктора Ющенка. Чи не Литвин порадив Президенту це зробити?). Всі підрозділи АП стали підпорядковані Литвину, і саме він вирішував, що можна доповідати Президенту, а що – ні. Колись дуже давно при дворі турецького султана був титул «очі, вуха та права рука султана». Можна з упевненістю сказати, що у 1999-2002 рр. цей «титул» при «дворі» Кучми мав Володимир Литвин.
Події вересня 2000-березня 2001 р. були для Леоніда Кучми надзвичайно напруженими. Саме тоді під ним захиталося президентське крісло. Зникнення журналіста Георгія Ґонґадзе, записи майора Мельниченка значно скомпрометували владу Кучми, самого Леоніда Даниловича та нашого героя – Володимира Литвина.
Зокрема, Микола Мельниченко прямо заявив, що Литвин прямо причетний до вбивства журналіста. І хоча суд постановив, що доказів причетності Володимира Михайловича до смерті Ґонґадзе немає (як, зрештою, достеменно невідомо, чи справді знайдений труп в Таращанському лісі на 100% належить журналісту), і Мельниченко має вибачитися перед спікером, так чи інакше «слово – не горобець», і виборець вловив те, що Литвин не такий уже й чистий.
Напередодні виборів 2002 р. провладні сили знаходилися в не найкращому положенні. Лідери головних прокучмівських партій так чи інакше скомпрометували себе, тому провладний блок «За Єдину Україну» доручили очолити саме Володимиру Литвину.
Як наслідок, пропрезидентський блок набрав лише 11,81% голосів виборців, проте завдяки мажоритарникам зумів разом з СДПУ(о) сформувати парламентську більшість. У листопаді 2002 року Володимир Литвин обійняв нову для себе посаду – Голови Верховної Ради – і вийшов у публічну політику. При цьому він залишився вірним Кучмі і всілякими шляхами захищав президента.
Момент істини для Литвина настав на початку президентської кампанії 2004 р. Тоді влада обирала єдиного кандидата, і Литвин розглядався як одна з можливих кандидатур. І хоча Литвин ще в 2002 р. заздалегідь відмовився від претензій на пост президента, він заявив, що «немає такого політика, який би не прагнув стати президентом». І дійсно, нащо Литвину президентство, якщо після політреформи спікер та прем’єр мають куди більше повноважень, та й кампанія 2004 р. стала знаковою для Литвина і без його безпосередньої участі у виборах.
За кого голосував Литвин, достеменно невідомо. Звичайно, як член команди тодішнього Президента Кучми, він мав би підтримати Януковича. Проте спікер завжди вміло лавірував поміж Ющенком і Януковичем. Пам’ятається, на початку 2002 року Литвин заявив, що в Україні існує «лише одна опозиція – опозиція лівої частини політичного спектру... Всіх інших можна віднести не до опозиції, а до скривджених». Та вже наприкінці того ж року Володимира Литвина почала поважати тодішня опозиційна парламентська «четвірка» («Наша Україна», БЮТ, СПУ, КПУ) за те, що він підтримав їхню ініціативу із скасування постанови Верховної Ради від 17 грудня 2002 року про перерозподіл парламентських комітетів. Тоді лідер народної опозиції Віктор Ющенко пообіцяв навіть у випадку потреби захистити спікера парламенту від більшості.
Литвин не міг не розуміти, що ставка влади на Януковича була заздалегідь приреченою на поразку. Проте він зумів не лише зберегти свої позиції, а ще й укріпити їх. Крім того, подейкують, Леонід Кучма, про якого тоді ще кандидат у Президенти Віктор Ющенко та його команда відгукувалися вкрай негативно, одержав від «помаранчевої» команди певні гарантії. То чи не Литвин їх йому виторгував?
Власне, під час виборчих перегонів Володимир Михайлович ніяким чином не показував свою підтримку жодному з кандидатів. А з початком Помаранчевої революції фактично виступив на стороні Ющенка. Пригадаймо факти: із прокучмівської більшості та КПУ лише фракція Литвина зібралася на позачерговій сесії Верховної Ради 23 листопада 2004 р., проте для її відкриття не вистачило кворуму, а саме – 35 депутатів (з необхідних 226 зібрався 191 депутат).
Вже згодом Литвин заспокоював народні маси, закликав до примирення, засуджував дії, спрямовані на розкол України, зокрема, так званих «федерастів». Фракція Литвина у парламенті почала швидко заповнюватися так званим парламентським болотом і тими кучмістами, які перебігали від, скажемо, одіозних фракцій до поміркованої Народної партії.
Власне, на початку президентства Ющенка Литвин був поруч з новим лідером держави, підтримував його так, як і попереднього. На перших порах Президент одержував підтримку Верховної Ради, а політологи навіть говорили про можливість спільного блоку на виборах 2006 р.: «Наша Україна» – БЮТ – Народна партія. Пройшли місяці…
Бензинова та цукрова кризи, чвари в уряді, провал СОТівських законопроектів, зрештою падіння рейтингу Президента, відставка уряду Тимошенко спонукали Литвина до активних дій у напрямку відмежування від нової влади.
Якось Литвин сказав, що «парламент – це не дівка за викликом». Йому також належить наступна фраза: «я – найбільший патріот парламенту, більшого немає в Україні. Можливо, це нескромно, але це – так!». Литвин почав втретє змінювати своє оточення і вперше відходити від Президента. Нинішнє життєве кредо Литвина наступне: ««Мені доводиться виступати інтегратором та консолідатором суспільства – я не можу відверто говорити все, про що думаю і що знаю. Інакше мені доведеться оголосити війну усім. А всі тоді оголосять війну мені. <…> В мене немає алергії на жодну політичну силу або політика. Мене як особистості усі влаштовують. Я з задоволенням з усіма цілуюся, з деякими – з особливим задоволенням. <…> Є люди, які мені неприємні в силу різних обставин, але, повірте, я цього ніколи не продемонструю... Я готовий блокуватися хоч з чортом… якщо від цього отримає користь вся країна», – сказав Литвин у січні цього року.
Власне, обережність і чіткий розрахунок Литвина завжди його рятували. Він вчасно прийшов в команду Кучми, потім так само доречно виступив на боці революціонерів, а, коли, нова влада почала катастрофічно втрачати рейтинг, почав відмежовуватись від неї і знову лавірувати між двома основними силами: Ющенка та Януковича.
Литвин ніколи не був в опозиції, тож очевидно, що хто б не переміг на парламентських виборах, з тим і буде блокуватися Володимир Михайлович. Він неодноразово говорив, що його електоратом є «люди, у яких є руки і голова на плечах», ті люди, які хочуть працювати, заробляти достойні гроші і гордитися, що вони зароблені чесно. Доволі гучна заява.
Та загалом із слів і дій Володимира Литвина випливає, що немає значення, яку ідеологію сповідує та чи інша сила, головне, щоб вона була при владі. Саме із силами, які себе впевнено почувають, і буде блокуватися Володимир Литвин. Тому цим дуже легко пояснити, чому Литвин різко відійшов від Ющенка, але й не співає дифірамби Януковичу. Коли відбувся путч ГКЧП, Леонід Кравчук, коли його запитали, що робити, сказав: «Проспимось – побачимо». Саме це, скоріше за все, і робить Володимир Литвин, не дарма ж він присвятив першому президенту України таку ґрунтовну працю.
Ярослав Загоруй http://www.highway.com.ua/ WWW.UA-PRAVDA.COM
|
