ТИХОНЯ, ИЛИ ЛИТВИН, РОЖДЁННЫЙ НЕ ЛЕТАТЬ!

Адміністративні здібності В. Литвина, його зовнішня безконфліктність дозволили йому в найкоротший термін стати незамінним для вкрай недовірливого до свого оточення Л. Кучми. Звільнено колишнього улюбленця Кучми Д. Табачника, і Литвин стає першим помічником українського Президента, він замикає на себе керівництво всіма помічниками й референтами глави держави (вересень 1996 року). По суті, Литвин замкнув і пропускав через себе більшу частину інформаційних потоків, що йшли до Президента. Саме думка Литвина з того чи іншого питання була вирішальною при прийнятті будь-яких президентських рішень.

Так поступово сталося те, що повинно було статися. У листопаді 1999 р. В. Литвин очолив Адміністрацію Президента й протримався на цій посаді до травня 2002 року.

Народжений не літати...

Здається, що саме тоді – у ході виборів 2002 року, які привели кучмівську «За ЄдУ» до парламенту, а її формального лідера Литвина в спікерське крісло, – Володимир Михайлович «підсів» на публічну політику. А, дійсно, чому б і ні? Спокійний сивоволосий інтелектуал, не зіпсований владою й скандалами (ну добре, майже не зіпсований скандалами, але про це нижче). Створена Кучмою за 10 років «машина влади», що проросла в усі пори країни, плюс розумна робота політтехнологів – що ще треба політикові для щастя? Розумний перукар? Так він у Литвина явно є.

Що ж стосується тіні Другого Президента України, що незримо витає над усією кар'єрою Литвина, то, впевнений, на якомусь етапі сам Литвин так повірив у власну харизму, що став ставитися до тіні як до прикрого непорозуміння. Вирішено! Йдемо в публічну велику політику!..

Підрахували – розплакалися

Результати народного волевиявлення в 2006 р. підкралися, як кажуть, непомітно. Блок Литвина «Ми» («... – діти Кучми!» – незмінно додавали гострослови від політики) одержав такий результат, що міг би по праву претендувати на політичного «Оскара» у номінації «Найнікчемніший результат при найколосальнішому вливанні ресурсів». Коментуючи цей результат, політологи говорили багато чого.

Наприклад, що мегаблоки БЮТ і Регіонів просто витиснули всякий самозакоханий дріб'язок з електорального поля.

Що реклама «Ми» була дорогою, але безглуздою. Що в тих же рекламних телероликах середній виборець, за версією Литвина, виглядав – навіть у міських сюжетах! – якимсь карикатурним персонажем легкого ступеня дебільності.

Але найближче до істини, здається, були ті, хто звернув увагу, на те, що образ «конструктивного політика – об'єднувача нації» – це для Литвина – «не по Савці свитка».

Так, до «ніякого» Литвина такий образ підходив – за чисто формальними психологічними ознаками. Але центризм – не означає посередність! А лідером може стати тільки по-справжньому яскрава особистість.

Так, Литвину пасував образ «об'єднувача», але він не підійшов виборцям. Здатність нашого героя набувати форми будь-якої посудини загальновідома, але для перемоги на виборах обов'язкова наявність своєї власної форми. А саме її й не було.

Цікаво, чи дійшла в ті дні до Литвина та проста істина, що «Єда» опинилася у Верховній Раді в 2002 році, і сам він зобов'язаний спікерським місцем не своїй неіснуючій харизмі, а саме Другому Президентові України Леоніду Даниловичу Кучмі?

Можливо, і дійшло. А можливо, що й цього разу багатомудрий історик знайшов причину свого особистого програшу в чиїхось недоробках. Судячи з того, як Володимир Михайлович «пробує ще раз» потрапити до парламенту, він так і не зрозумів своєї непотрібності Україні. Він знову «об'єднувач». Він знову починає свої виступи в «Свободі слова» й інших телешоу словами на кшталт «я зараз поверну вашу розмову до конструктивного русла». А рекламісти, явно доведені до розпачу сірістю кандидата, не вигадали нічого кращого від радіодевізу «Країні потрібен Литвин!».

Що під білим одягом?

Втім, Литвину насправді ще пощастило. Мабуть, ніхто з учасників минулих і нинішньої передвиборних баталій настільки не вважає Литвина конкурентом, що навіть не гає часу на вивчення біографії «пошукача». А там є про що поговорити.

І про статус учасника бойових дій, отриманий за 1 (один!) день перебування в Югославії в гостях у українських миротворців в 2001 році.

І про геройську зірочку (сподіваюся, звання Героя України він не за той же день у Югославії одержав).

І про плагіат у наукових працях. Пам'ятаєте скандал?

І про якість його академічних праць, які штампувалися у пожежному порядку в останні роки спікерства...

Багато про що могли б розповісти громадськості люди, що вивчали життєвий шлях Литвина, але все це дрібні й по-людськи зрозумілі грішки (подібні до дитячої крадіжки яблук із сусідського саду) у порівнянні з головною й самою драматичною таємницею Литвина. Упевнені, впродовж семи років, кожного разу у вересні він згадує про неї. Можливо, навіть молить небеса, щоб ця таємниця не згадала про нього...

Історія одного трикутника

А почалося все не сім років тому, а ще раніше – наприкінці 90-х, коли журналіст Альона Притула, яка приїхала з Криму підкорювати Київ, офіційно значачись в «Інтерфакс – Україна», фактично перейшла на роботу до прес-служби Адміністрації Президента України Л. Кучми

Коли в липні 1999 року Альона Притула одержала звання заслуженого журналіста України, колег це не здивувало: як і за що даються звання співробітникам Президентської Адміністрації, було широко відомо. На жаль, професійні досягнення тут були ні при чому. Дехто з причетних до таємниці в Адміністрації Президента перешіптувався: «В Альони й Володі роман».

Про свої стосунки з Литвином Альона наприкінці 1999-го розповідала багатьом. А через деякий час в Альони Притули почався новий фатальний роман.

У грудні все того ж 1999 року Притула разом із двома колегами раптово прибула до Вашингтона. Одним з колег був Сергій Шолох, директор незалежної радіостанції «Континент» (сьогодні – політичний біженець). Іншим – київський епатажний журналіст Георгій Ґонґадзе. Мета їхньої поїздки полягала в тому, щоб привернути увагу влади США до утисків свободи слова в Україні.

І саме в Георгієві Ґонґадзе Альона Притула, несподівано для багатьох, знайшла собі друга й соратника. Саме на пару з ним і без копійки в кишені вона започаткувала дивовижний для України того часу інформаційний інтернет-проект під назвою «Українська правда», зважившись на кардинальний крок – звыльнення із Президентської Адміністрації й радикальну зміну оточення. Ґонґадзе став головним редактором «Української правди», а Притула – його заступником.

У той час ні для кого вже не було секретом, що стосунки між Ґонґадзе й Альоною давно вийшли за рамки «начальник – заступник».

Таємниця вересневої ночі

Що було далі – знають уже всі. Георгія було викрадено пізно ввечері у вересні 2000-го біля будинку, у якому знаходилася квартира А. Притули. І вбито. Про те, що із близькою їй людиною трапилося нещастя, Альона (і це задокументований слідством факт) знала вже дві години потому.

Тієї ж ночі у телефонній розмові з Кобою Аланія, другом Георгія, Альона заявила, що з Ґонґадзе щось сталося, його треба терміново шукати й треба обдзвонювати лікарні, морги та інші заклади, до яких телефонують у таких випадках. Притулі вже було відомо щось, про що не могла навіть здогадуватися, наприклад, дружина Ґонґадзе Мирослава, яку відсутність чоловіка не дуже схвилювала: і раніше бувало, що він не ночував дома. А через 12 годин (вранці наступного дня) Притула вже розмістила інформацію про зникнення Георгія на сайті «Української правди».

Джерело своєї інформації Альона не назвала нікому, пізніше пояснюючи це передчуттям. Але питання залишаються... Чому А. Притула, яка щиро сумувала за Георгієм, досі не назвала ім'я цієї людини – адже сьогодні при владі в Україні зовсім інші люди? І, здавалося б, Альоні вже нічого боятися?

Якщо припустити, що «доброзичливець» А. Притули й відкинутий нею попередник Ґонґадзе – одна й та сама особа, то й сьогодні мовчання жінки цілком зрозуміле.

Замовник на ім’я Володя

Пару років тому вузькі кола українського політбомонду гаряче обговорювали саме цю версію розвитку подій в «справі Ґонґадзе». Версію, пов'язану з особистою участю в справі Володимира Михайловича Литвина. Екс-глави Адміністрації Президента Кучми, Голови Верховної Ради України й просто глибоко ображеного зрадою чоловіка.

Уже незаперечно доведено, що Ґонґадзе вбивали співробітники міліції. Що в стеженні за журналістом, яке передувало цьому, особисто брав участь генерал міліції А. Пукач. А цей факт – побічний доказ: наказ про усунення Георгія надійшов з «самого верху». Хто саме віддав наказ (або попросив про дружню послугу), поки що встановити немає можливості. Тому що генерал А. Пукач переховується. А найближчий друг Володимира Литвина, екс-міністр МВС Юрій Кравченко – у могилі.

Запропонуємо свою реконструкцію подій.

Несподіваний і бурхливий любовний зв'язок Притули з яскравим, але пустим (у розумінні Литвина) чоловіком Георгієм Ґонґадзе ятрив душу глави президентської «канцелярії». Раптове звільнення Притули з адміністрації, участь в авантюрному проекті, який перші півроку не мав ніякого успіху, відчутно вдарили по самолюбству Литвина. Людина слова (за характеристиках людей, які його знають), муж з найвищим почуттям відповідальності й настільки ж вимогливий до інших, він був вражений новим вибором Альони Притули.

На сцені з'являються плівки

Тим часом проект «Українська правда» втратив спонсора (чи не заслуга це Литвина?) і ледь животів. Без засобів до існування залишився і Георгій Ґонґадзе, він перебивався позичками у знайомих. У цей же час у Києві поширилися чутки, що «президента слухають» і запис можна вільно купити!

Чутки про таємничих торговців плівками дійшли до Адміністрації Президента. Сигнал стали активно «відпрацьовувати». Адже в Адміністрації українського Президента досить широке коло осіб знало про існування приміщення, де стояла стаціонарна звукозаписна апаратура. Записи робилися день у день, з ранку й до вечора – весь час, коли в кабінеті знаходився Кучма. Апаратуру обслуговувала команда офіцерів на чолі з майором Миколою Мельниченком.

Литвин схопився за голову. Як керівник Адміністрації, саме він мав нести відповідальність за те, що ці розмови стали надбанням гласності. Але – з'явилася й можливість відігратися чужими руками на Ґонґадзе. Бажання розібратися з Гією могло підкріплюватися усвідомленням того, що записи з кабінету Кучми залишили Адміністрацію за особистої участі А. Притули. Вона, в силу прихильності Литвина, була вхожа чи не до усіх приміщень в будинку Адміністрації. І вже напевно була близько знайома з Миколою Мельниченком.

Завжди «другий»... Помічник з багаторічним стажем у найвпливовіших персон... Офіцер чинного резерву української Служби безпеки у званні полковника... Литвин без сумніву пройшов блискучу школу вишуканого інтриганства.

І він почав, використовуючи ситуацію й за неусвідомленоъ допомоги впливових відвідувачів Кучми, вкладати у вуха недовірливому Президентові негативну інформацію про Ґонґадзе. Раз – слово, два – слово... Прийшов час, коли Кучма вже сам цікавився у співрозмовників станом справ «з Ґонґадзе». Сьогодні багато хто припускає, що Кучму цікавила аж ніяк не творчість Георгія. Його переконали, що саме Ґонґадзе винен в тому, що записи деяких розмов зникли із Президентської Адміністрації.

Дружба, скріплена кров'ю

Тим часом пристрасті в президентському кабінеті продовжували майстерно підігріватися Литвином, який жадав помсти. І Кучма зопалу зронив у розмові з міністром МВС Юрієм Кравченком: «покарайте, мовляв, пройдисвіта». Що було далі, знають усі – Георгія не стало...

Як погодив Литвин тактику операції по усуненню Ґонґадзе із близьким другом Юрієм Кравченком? Та дуже просто – по домашньому. З ним екс-спікер не лише жив у розташованих на одній сходовій клітці квартирах, але й міцно дружив до останнього дня життя екс-міністра українського МВС. Саме з Юрієм Кравченком спікер Верховної Ради міг поговорити по душах, поскаржитися на легковажність і недалекоглядність мінливої жіночої натури й звернути увагу міністра на «ворога» Леоніда Даниловича Кучми. Який «за сумісництвом» і його особистий недруг. Міг Володимир Михайлович й «по-чоловічому» допомогти Юрію Федоровичу «знайти вихід» із проблеми з Генеральною прокуратурою, направивши свою довірену людину на дачу екс-міністра в ранок «самогубства»... Роль такого гінця з «особливим дорученням», за чутками, виконав нескінченно відданий Литвину генерал-лейтенант міліції Івана Куцик. Людина з міцними нервами й хорошими професійними навичками.

Але найбільш цинічні люди підозрюють Володимира Литвина в реалізації більш складної «багатоходівки». Першим її етапом було усунення суперника-журналіста, другим – розкручування «касетного скандалу» й, як наслідок, передача влади Л. Кучмою його другові генералові Юрію Кравченку. Про те, що Кравченко готувався до такої місії, напередодні описаних подій повідомляв український тижневик «Підсумки». Газету відразу ж закрили. Кажуть – за прямою вказівкою того ж міністра Кравченко.

* * *

У коридорах і сесійній залі українського парламенту гумору завжди вистачає. Іноді можна почути і такий чорний жарт: «Ґонґадзе втратив голову. Але залишив Литвину роги...»

Георгій Вєтров. http://h.ua/story/59117/