Згідно з діалектикою Гегеля, розвиток будь-яких процесів має три стадії: тезу, антитезу та синтезу. Політолог Андрій Окара вважає, що саме за цією схемою розвивається сучасна українська політика, в якій роль тези виконав Віктор Ющенко, тоді як роль антитези або заперечення тези дісталася Віктор Януковичу. Саме цим постатям присвячені перша та друга частини його нового політологічного триптиху. Що ж до того, кого саме вважати синтезою — третьою частиною діалектичної матриці українського політичного процесу, автор промовчав. Тож, спочатку про Віктора Ющенка.

ЕКС-ПРЕЗИДЕНТ В. ЮЩЕНКО. ІСТОРІЯ ПОМЕРЛИХ ІЛЮЗІЙ

Згідно з діалектикою Гегеля, розвиток будь-яких процесів має три стадії: тезу, антитезу та синтезу. Політолог Андрій Окара вважає, що саме за цією схемою розвивається сучасна українська політика, в якій роль тези виконав Віктор Ющенко, тоді як роль антитези або заперечення тези дісталася Віктор Януковичу. Саме цим постатям присвячені перша та друга частини його нового політологічного триптиху. Що ж до того, кого саме вважати синтезою — третьою частиною діалектичної матриці українського політичного процесу, автор промовчав. Тож, спочатку про Віктора Ющенка.

Різні люди не люблять, а то й ненавидять Віктора Ющенка по-різному — кожен за своє. 

Наприклад, в Москві, де уявлення про Україну спрощене і доведене до банальних карикатур — з салом, горілкою, бандерівцями та «оранжевыми», — мене вже багато років різноманітні навколополітичні клікуші називають «ющенківським агентом». В них залізна (інколи навіть залізобетонна) логіка: мовляв, ми, розумні та освічені москвичі, розуміємо, що насправді ніякої України не існує, що нинішня українська держава — це тимчасове «недоразумение», що українська мова — жалюгідний спаплюжений жаргон холопів Речі Посполитої, а українську ідентичність вигадали вороги «исторической России» і «всего русского» — з Ватикану, Польщі, Австро-Угорщини та Германського генштабу — напередодні Першої світової війни. Відповідно до такої логіки, на Майдані люди стояли за 100 гривень за вечір і Ющенка не труїли — це він сам суші з салом об’ївся. Якщо подібний «джентльменський набір» не подобається, якщо не вимагаєш федералізації України — з приєднанням у перспективі до Росії південно-східних областей, значить, ти «продался оранжевым». Тому будь-яка критика Ющенка з цих позицій передбачає, що спочатку треба смачно поглумитися над «українським проектом» в цілому, а потім вже переходити на Ющенка та його дружину.

На російських телеканалах постійно ведеться про «страхи и ужасы ющенковской украинизации» та про «души, искалеченные оранжевым режимом». Себто про Україну в російських ЗМІ або погано, або нічого. 

Один відомий інтелектуал та депутат Держдуми нещодавно мене повчав: «Андрей, ну как Вы не понимаете, ведь Ющенко — это почти как Гитлер! Он нас, русских, ненавидит так же, как Гитлер ненавидел евреев!» 

В російсько-українській інформаційній війні склався цілий відповідний жанр з глуму та проклять, є свої віртуози та навіть живі класики — приміром, Міхаіл Лєонтьєв, Кіріл Фролов або Анатолій Васерман. 

Тому виходить приблизно як в одному похабному анекдоті — про Васілія Івановича та Петьку: якщо ти не вважаєш Україну вигадкою ворогів Росії, значить, ти ющенківський наймит. Але найгірше, що на цю логіку «повелися» і українські «ревнителі» національної ідеї: якщо ти критикуєш Ющенка — значить, ти вважаєш Україну симулякром, а українську ідентичність — антиросійською провокацією, себто, ти — інформаційний ворог України. Стало майже неможливо критикувати Ющенка, не ризикуючи нарватися на звинувачення в українофобії. Але в тому-то й справа, що Ющенка слід критикувати не за його нібито гіпертрофоване «українство», як здається багатьом українофобам, «інтернаціоналістам» та моїм московським землякам, а саме за антиукраїнську діяльність.  

* * * 

Усе, до чого доторкався легендарний цар Мідас, перетворювалося на золото. Усе, до чого доторкався Ющенко, перетворювалося на г… 

Майдан та Оранжева революція — це справді унікальна подія — не лише в українській, але й у світовій політичній історії. Це колосальний аванс, за яким проглядалася нова соціальність, новий контур суспільних відносин, нова система зв’язків між державою та суспільством, які неможливо звести ані до банальної «соросівської» теорії «демократичних трансформацій», ані до конспірологічних уявлень про «всесильну лапу ЦРУ», що зробила революцію, та російських стенань про «вечный украинский бардак».

Доба Ющенка — це не просто віра в чудо та преображення політики. Хоча, здається, люди розумні і ніхто не думав, що отак раз — і всім буде щастя. 

Чекали не щастя і не халяви, чекали — коли прокинеться Ющенко. Саме його пробудження чекали як чуда. Не в тому розумінні, що він сам все зробить — від президента ніхто не вимагає, аби він став «прорабом» змін — він повинен стати «головним архітектором». Або «начальником відділом кадрів». Або «генеральним замовником» будівництва. 

Чекали, що за президентства Ющенка держава сформує замовлення на модернізацію, що будуть створені умови для самореалізації амбітних класів, активних верств населення та небайдужих пасіонарних громадян. Чекали, що держава стане партнером суспільства у процесах перетворення та гарантом для його самореалізації — якраз в цьому можливому синергетичному ефекті і полягала надія на чудо. 

Але «месія» Ющенко все не прокидався та не прокидався. Чуда не сталося. Більше того, замість чуда прийшло гірке розчарування — держава фактично сказала суспільству: «спасібо, кінець зйомки, всє свабодни». Українське суспільство виявилося набагато амбіційнішим за українську державу. Тоді як сам Ющенко виявився і не «прорабом», і не «архітектором», і не «начальником відділу кадрів», і навіть не «генеральним замовником». Він виявився «дизайнером інтер’єру», та й те — аж надто вибагливим і непомірно дорогим для замовника. 

Лише зараз стало очевидним: він і не збирався прокидатися — це не входило в його плани. Він спав і бачив чудові кольорові сни. 

В ньому закарбовано найгірше, що може бути в політика: розуміння влади як цілі — як нагороди за перемогу, як здобичі, як можливості «поцарювати». Україні якраз у цей, післякучмівський, період було вкрай необхідне протилежне: розуміння влади не як цілі, а як засобу — засобу модернізації країни, засобу реалізації державнобудівного проекту. Саме за це стояли люди на Майдані, саме це було головною мотивацією голосування на виборах 2004 року. Віктор Ющенко ж думав і продовжує думати зараз, коли вже перестав бути діючим президентом, що стояли персонально за нього.  

* * * 

Часто доводиться чути — мовляв, зате він був «українським» президентом і проводив «проукраїнську» культурну політику. 

Але якраз у цій сфері вплив Ющенка чи не найфатальніший для України та української ідентичності. Українську культуру слід пропагувати і розкручувати з сильних позицій — вона для цього має все необхідне: давні традиції, великі духовні надбання і мистецькі досягнення світового рівня. Які, на жаль, найчастіше маловідомі навіть дуже культурним та обізнаним українським людям — через погане та неефективне позиціонування. Причина зрозуміла: «висока» українська культура нової доби творилася не в мейнстрімі державної політики, а навпаки — у ситуації жорсткого державного спротиву. В культурному контексті Російської імперії, а потім і СРСР, був офіційний запит лише на «низьку», себто народну (або псевдонародну), селянську українську культуру — на усі ті «З сиром пироги» та «Ти ж мене підманула», тоді як «висока» розглядалася як претензія на культурну самодостатність України, отже, — як шлях до сепаратизму. 

Для ефективного розвитку та позиціонування української культури потрібна довгострокова програма, яка б, до того ж, мала стабільне державне фінансування. Для появи оригінального культурного продукту (книжок, фільмів, телепрограм, музики) потрібно створювати умови (у тому числі протекціоністські), потрібно готувати та виховувати відповідних людей — з потужнім рівнем креативності та високою професійною обізнаністю в предметі. Для розвитку мови потрібно творити мовне середовище та новий мовний етикет, в якому б українська стала модною та престижною мовою сучасної міської культури, а не офіціозною чи субкультурною, як то відбувалося за Ющенка.

Якщо свита та оточення президента Януковича почнуть ритуально глумитися з української мови та культури (як це робить, приміром, Микола / Ніколай Левченко з Донецька), українська може ще стати мовою політичного спротиву. 

Велика справа — визнати Голодомор. Але ющенківська політика в цьому питанні часто викликала подив: яка кінцева мета цього проекту? Яка мета приголомшуючих «уроків Голодомору» в початкових класах? Виховати націю з почуттям віковічної жертовності? Зробити «волю до смерті» частиною національної ідентичності — услід за деякими «народами-жертвами»? Але в Ізраїлі Ющенку дали зрозуміти, що «обраний народ» може бути лише один, і що це місце вже зайняте.  

* * * 

Його нерідко порівнюють з гетьманом Мазепою — хтось улесливо, хтось з відвертим роздратуванням. 

Але його прототип — аж ніяк не Мазепа, а, скоріше, прилуцький полковник Іван Нос — той самий, що допоміг війську Меншикова захопити Батурин, за що потім був нагороджений царською адміністрацією. І справа тут не в тому, як Ющенко підігрував передвиборній кампанії Віктора Януковича і знищував Юлію Тимошенко (зрештою, саме його зусилля забезпечили розрив у другому турі президентських виборів на користь Януковича). Справа в тому, що пропаганда української культури, ширше — української ідентичності зі слабких позицій зробили їх вкрай уразливими — як до актуальних викликів доби, так і до різноманітних українофобів, які тепер, вочевидь, матимуть високодержавні статуси. 

За Ющенка розвивалася ідентичність «України-як-антиРосії», тож логічно, що його наступник вдасться до моделі «Україна-як-Малоросія». Але обидві ці моделі не передбачають за Україною будь-якої суб’єктності — чи то політичної, чи то культурної. В обох Україна розглядається як частина чужого простору — чи то російського, чи то західноєвропейського. Лише перетворення України на самодостатній центр та «мотор» розвитку здатне забезпечити повноцінне існування. Але для цього потрібна, як мінімум, еліта, яка має відповідальність за країну в цілому, яка має проектну суб’єктність, себто яка бажання, натхнення та енергію творити майбутнє. Саме такі люди підтримали Майдан. І саме такі люди тепер найчастіше проклинають Ющенка як політика, який втратив чи навіть вкрав в України історичний шанс.  

* * * 

Але за Ющенка було і безсумнівне одне надбання — і це не реставрація музею «Арсенал» та не відбудова Батурина й Чигирина. Зараз досить важко оцінити, наскільки це надбання стане доленосним, чи воно розвіється — як усі інші ющенківські сподівання. 

Мова про поліархію, себто таку політичну систему, за Робертом Далем, коли усі владні повноваження не концентруються в одних руках чи в руках одного клану, а розподіляються між різними суб’єктами в різній пропорції, себто коли не працює схема «переможець отримує все». 

За Ющенка гарантією від узурпації влади була його специфічна енергетика — лише він міг добровільно погодитись на політичну реформу і відмовитись од значної частини президентських повноважень. Лише він міг двічі погодитися на прем’єрство Тимошенко, лише він міг змиритися з Януковичем — спочатку в якості прем’єра, потім — в якості президента. Одним цим Віктор Ющенко вже увійшов в історію світової політики: базова ознака політика — воля до влади, він же демонстрував щось принципово протилежне — волю від влади.

Справді, за часів поблажливого Ющенка поліархія базувалася насамперед на суб’єктивному, особистісному факторі, поступово перетворюючись на фактор інституційний (одною з таких інституцій стала, приміром, парламентська коаліція, яка, з одного боку, страхує політичну систему від узурпації, але, з іншої, робить її недієвою). Головне питання української політики: чи збережеться поліархія як її базова якість політичної системи, як гарантія від узурпації влади та владного моноцентризму за нового президента? Чи розпорошиться — як післямайданні надії на краще та осмислене життя? Янукович та його оточення — це точно не ющенківські «ягнята», ніяка поліархія їм не потрібна. Це, скоріше, донецькі вовки. Тому для оцінки президентства Ющенка з позиції вічності та української історії в цілому, а не наших емоцій, потрібно ставити питання приблизно так: чи стане поліархія невідворотною і незламаною частиною українського суспільного життя? Чи вона фатально залежна від волі переможців? 

Інакше кажучи, чи українська політична система має імунітет від вірусу авторитаризму — хоч у білоруському, хоч у російському, хоч у казахському, хоч у донецькому, хоч у якомусь іншому варіантах? 

І саме відповідь на це питання мусить стати остаточним вироком для п’яти років історії України, що пов’язані з прізвищем Віктора Ющенка і які в моїй власній свідомості мають запах померлих надій та гіркий присмак розчарування, схожий на зелений грецький горіх.

А. ОКАРА http://www.lb.com.ua/article/politics/2010/03/12/31484_prezident_viktor_yushchenko_istoriya.html