Для лівих формулюється принципове завдання: або програти поодинці, або об'єднатися. Звичайно, коли ми говоримо про об'єднання лівих сил, мова поки не йде про організаційне злиття або створення партійного блоку. На порядку денному стоїть питання про формування єдиного лівого простору: політичного, комунікаційного, інформаційного. Форматами такої консолідації на першому етапі можуть стати: ·   створення мережі лівих інформаційних ресурсів (від елементарного взаємного розміщення багерів на сайтах, до створення спільного лівого Інтернет-порталу), ·   створення спільного медіа-майданчику у вигляді телепрограми на телеканалі з соціальної тематики, ·  створення лівого експертного співтовариства, завданням якого мало б стати вироблення платформи консолідації Лівого руху в Україні, ·   створення постійно діючого круглого столу лівих політичних партій та ініціатив.

 Віталій КУЛИК,Директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства 

1. Новітні виклики Лівому руху України  

Друга половина 2000-х рр.. відзначилася введенням в лексикон української правлячої еліти терміну «конкурентоспроможності» держави. На перший погляд, в цьому немає нічого поганого. В умовах глобалізації держава повинна бути конкурентоздатною. Але питання в іншому. Наскільки ефективна існуюча в Україні, та і в інших країнах СНД, інституційна структура дозволяє вирішити поставлену задачу. 

У Україні декларують необхідність повернутися обличчям до людини, збільшити витрати на соціальні статті. Власне, як показала виборча кампанія 2007 року, наші політичні гравці висували саме даний концепт як основу своєї виборчої пропаганди. Але це декларації. Нам говорять: «Це відбудеться (тобто перехід до соціальної держави) тільки тоді, коли наша країна стане багатшою» (або вірніше - «конкурентоздатною»). А на практиці це реалізація жорстких неоліберальних реформ (ЖКХ-«реформа», посилення експлуатації і ін.).

Україна активно скидає з себе соціальні зобов'язання. 

До чого це приводить? До зростання бідності, виникнення диких форм експлуатації найманих працівників, руйнування регламентованого сектора трудових відносин, розповсюдження дитячої праці, формування «сірої» зони трудових відносин, де роль держави максимально скорочена. Відбувається руйнування всього того, що залишилося від соціальних завоювань епохи соціалізму. Якщо завгодно, цей процес має не тільки соціально-економічне, але і аксіологічне значення. Адже руйнується те, що ми називаємо «позитивними цінностями комунізму» поняття - соціальна рівність і справедливість. Їм на зміну приходить комплекс уявлень, де домінує поняття «прибуток» і «успішність». 

Зміна відносин власності та трансформація економічних відносин в Україні привели до переформатування соціально класової структури суспільства. На початку 2000-х рр. в більшості регіонів відбулося прискорення приватизаційних процесів і розділення на паї землі. За декілька років значною мірою була зруйнована соціальна сфера на селі, частина кваліфікованих робітників і селян переорієнтовувалися на неофіційну сферу економіки: стали найнятими робітниками в малому або середньому бізнесі, отсбайтерами в близькому або далекому зарубіжжі. Крім того, значний відсоток громадян працює в нерегульованому секторі економіки, який пов'язаний з підвищеними ризиками (втрати роботи, зниження доходів, репресій з боку держави або працедавця і тому подібне). Це – зона виживання. 

Тільки у період з 2004 по 2007 рр. в Україні на 75% скоротилася зона, регульованої Трудовим кодексом, ринку праці. Робітник отримує середню достатню зарплату, але вимушений працювати не нормований робочий день, існує постійна небезпека втратити роботу, а отже і опинитися за межею бідності. Знаходячись в режимі постійної напруги, найманий працівник (особливо, якщо він має сім'ю і дітей) намагається уникати конфліктів з працедавцем – знижується його участь в політичному житті. 

Прискорення політичного часу, квазіполітизація і наявність маніпулятивного інформаційного поля не залишає найманому робітнику часу і можливості для раціонального осмислення процесів, які відбуваються в суспільстві. Він потрапляє в полон «легкого вибору» – споживає те, що пропонують медіа, що популярне і не загрожує особистому добробуту. Варто відзначити, що основа для такої ситуації була закладена самим характером суспільних відносин і суттю капіталізму, який будується в країнах СНД прискореними темпами. 

 На початку 2000 рр. в Україні почався процес прискореного руйнування освіти. Скорочували саме предмети соціально-політичної тематики, гуманітарні і економічні дисципліни «кастрували» – «з погляду економічної доцільності».

Руйнувалася сфера підготовки висококваліфікованих робочих кадрів. У 2015 році в нашій державі потреба промисловості в кваліфікованій робочій силі задовольнятиметься лише на третину.

Відбувається деіндустріалізація країни. За 15 років незалежності в Україні було ліквідовано 12 млн. робочих місць (безповоротно - 4 млн.), в першу чергу - в індустрії.

Скорочуються і соціальні послуги. Медицина стала фактично платною, неякісною і навіть, те, що залишилося скорочується прогресуючими темпами. За останніх 10 років мережа лікарняних закладів зменшилася в два рази через закриття і реорганізацію дільничних лікарень. Загальна кількість ліжок в медичних закладах України за цей період зменшилися майже на 1 млн ліжок.Є цілий перелік питань, на які не дає однозначної відповіді існуюче трудове законодавство як країн СНД, так і Європейська соціальна хартія або Євразійська соціальна хартія.

Глобалізація породила ряд нових тенденцій на ринку праці:  - змінюються підходи в розумінні категорії заробітної плати. Працедавці наполягають, що необхідно чітко розмежовувати поняття винагорода за працю, гарантії і компенсації. Більше всього проблем існує у сфері регламентації праці працівників малого бізнесу, де взагалі відсутня будь-яка регламентація і гарантії прав найнятих робітників;- збільшується гнучкість трудових відносин, держава і працедавець відмовляються від певного об'єму гарантій і компенсацій для найнятого робітника;  - стає нормою перехід від колективного договору до індивідуальних;

- розповсюджується прекарізация (позикова праця). 

Не випадково за період панування капіталістичних відносин помітно скоротилася чисельність населення України унаслідок вимирання і еміграції, яка швидше нагадує евакуацію. З'явилися десятки тисяч бездомних дітей, катастрофічно збільшується число хворих туберкульозом, СНІДом і іншими інфекційними захворюваннями, поширюються алкоголізм і наркоманія. Один з головних наслідків становлення пострадянського капіталізму — здичавіння людини, тобто значне зниження морального, культурного і духовного рівня.

 Компрадорський характер капіталістичного прошарку в Україні створює умови відкритості нашої держави перед зовнішнім управлінням. Метрополія (у нашому випадку – США) безперешкодно диктує свої умови політичній і економічній українській еліті. Звідси – втрата суверенітету.

З точки ж зору «інтеграції в світову економіку», добитися відносної конкурентної переваги нашій економіці можна тільки за рахунок посилення експлуатації і, як наслідок, зниження рівня життя.

 У такій ситуації єдиним шляхом зберегти острівці завоювань трудящих, а вони все ще залишаються, є опір. Саме опір глобалізації, соціальній несправедливості, наступу Капіталу як такого. У цьому і полягає головна місія лівого руху.

Захистити свої завоювання, щоб йти до нових досягнень. Без виконання цього ключового завдання неможливо будувати практичну політичну роботу соціального і лівого руху. 

2. Вікно можливостей

Маємо констатувати, що лівий рух в Україні має певне вікно можливостей, якими може скористатися лише за умови об’єднання зусиль. 

А) Наявність соціального запиту на ліву ідею. За останні роки можна спостерігати збільшення кількості громадян, які вважають найбільш близькими для себе соціалізм як ідеологічну течію (з 11% в 2003 р. до 16% в 2006 р.). Така ж тенденція відбувається і з тими, хто симпатизує соціал-демократії (з 12,3% в 2003 р. до 15,1% в 2006 р.). Комунізм як ідеологічну течію, підтримує до 8,3%. Проте, в цілому, лівий спектр ідеологічних симпатій громадян України залишається системою сполучених посудин. Отже ми маємо електоральний простір, щонайменше в 30% громадян. 

Б) Наявність низової соціальної активності.

Робітничий рух. Останнім часом спостерігається посилення робітничого руху. Тільки у одній Луганській області в 2005 р. відбулося близько 150 локальних акцій протесту на підприємствах, а в 2006 р. – 380, в 2007 р. (дані на 1.11.07) – 532!   Отже це означає посилення суперечностей праці і капіталу. З кожним роком ця тенденція посилюється. Збільшується і кількість учасників акцій, підвищується їх організованість, росте класова свідомість робітників. 

Протестні ініціативи.

Посилення класових суперечностей і боротьби найманих працівників за свої права накладає проекцію на загальну соціально-політичну ситуацію в Україні.

У протестний рух втягуються раніше індиферентні верстви населення. Окрім цього, зростання кількості трудових конфліктів, активність профспілок і громадських ініціатив (наприклад, проти підвищення тарифів на ЖКУ) приводить до того, що починає формуватися протестний, поки що не припартизований, соціальний простір. 

За даними нашого моніторингу, в 2005 р. в Україні відбулося 7 534 протестних виступів з участю в них більше 100 активістів в кожному. У 2006 – 4 574 акції, в 2007 – 6 436.   По суті мова йде про масовий протестний рух, який не вписувався в канонічні поняття «громадянського суспільства». Нові соціальні рухи відрізняються від існуючих інститутів громадянського суспільства, вони активніші і більш мобілізаційно здатні чим НДО і менш маніпулюємі з боку грантодаваців.

 Новий лівий молодіжний рух.

В молодіжному рух також відбувається поворот у бік активної участі в протестному русі. Молодь в своїй масі не задоволена своїм нинішнім положенням в суспільстві. Тільки 4% опитаних молодих людей у віці від 18 до 25 років вважають що їх місце в суспільстві адекватне. Особливо варто виділити антифашистський рух. Зростання ксенофобії, антисемітизму, нетерпимості в цілому, стало особливо відчутним в останні декілька років. У Україні розцвіли відверто нацистські субкультури, при підтримці місцевих ФПГ виросли крупні ультраправі партії. Зараз протистояння помітне як на рівні встановлення контролю над футбольними Фан-клубами, так і відчувається на вулицях крупних українських міст. Саме антифа, які входять зокрема в рух «Нові ліві», зараз стоять на вістрі боротьби з нацизмом в Україні, оскільки гламурні «марші проти расизму» на чолі з Валідом Арфушем і Савіком Шустером не знімають проблеми фактичного толерування нацизму з боку нинішньої  української влади.Наскільки Лівий рух зможе виробити адекватну потребам цього нового соціального руху політичну платформу і залежатиме наша перспектива. 

3. Що ж заважає Лівому руху об’єднатися?  

1) Ідеологічно-політична криза лівого руху. Відомо, що будь-яка політична партія (а особливо ліва) є відображенням певних соціальних інтересів, спирається в своїй діяльності на конкретні соціальні групи і є їх представником на політичній арені. Отже, від адекватної артикуляції потреб власної соціальної групи залежить електоральний успіх партії. Проте жодна лівоцентристська або «ліва» партія не змогла запропонувати суспільству цілісну модель майбутнього розвитку України. По суті, мова йде про ідейну кризу лівого центру. 

2) Існування партій крупного капіталу у вигляді партій-трансформерів. Сьогодні партії капіталу виражають інтереси тільки 10% населення України, проте в їх руках концентрувалося 85% власності, необмежений медіа-ресурс і репресивні органи, вони контролюють владу. У випадки їх об'єднання в так звану «широку коаліцію», виникає спокуса прибрати головну перешкоду для просування капіталу у владі – ліві політичні сили, що виражають інтереси 90% населення (трудящих). Тому партії капіталу безсоромно використовують «ліву» риторику на виборах, витісняють ліві партії з активного політикуму. Сьогодні вони декларують гасла на межі націоналізації та перерозподілу національного багатства на користь простих громадян, а завтра вони забувають про передвиборчі обіцянки та обслуговують інтереси власних спонсорів. 

3) Заміна лівого дискурсу – радикальним популізмом. Це не лише поточна тенденція політичного життя України, а основна загроза лівому руху. Радикальний популізм передбачає революційну фразу, гламуризацію політичної боротьби. Натомість соціалізм як ідейна течія, ґрунтує свою політичну лінію на основі системної політики, стратегічній перспективі, розрахованій на десятиліття. Користуючись сприятливою політичною кон’юнктурою, популістські проекти крупного капіталу спотворюють соціальний дискурс. Як наслідок, маємо спекуляції на темі оцінки історичної спадщини України, мовному питанні, правах та свободах людини. 

4) Політичні амбіції та хвороба дрібнопартбудівництва. Основною перешкодою на шляху об’єднання Лівого руху є особисті амбіції лідерів лівих партій та відсутність дієвої комунікації партій та громадян. Здебільшого наші лівоцентристські партії являють собою диванні партії, або структури одного лідера. А лідери лівого центру, здебільшого переймаються існуванням в форматі «річчі у собі» (чи для себе). В результаті замість консолідації Лівого руху маємо сепарацію та намагання виторгувати для себе одне два прохідних місця у політичних проектах крупного капіталу. Відмова від співпраці з єдиною парламентською лівою силою – КПУ.

 5) Партії-спойлери. Звичайно, в лівому спектрі існує цілий пучок партій-спойлерів, завданням яких є за кошти олігархічних кланів відкушувати від лівих незначні відсотки голосів. Проте не варто покладати відповідальність за кризу лівого соціального руху в Україні виключно на партії-спойлери. 

У зв'язку з цим, для лівих формулюється принципове завдання: або програти поодинці, або об'єднатися. Звичайно, коли ми говоримо про об'єднання лівих сил, мова поки не йде про організаційне злиття або створення партійного блоку. На порядку денному стоїть питання про формування єдиного лівого простору: політичного, комунікаційного, інформаційного.

 Форматами такої консолідації на першому етапі можуть стати:·        створення мережі лівих інформаційних ресурсів (від елементарного взаємного розміщення багерів на сайтах, до створення спільного лівого Інтернет-порталу),·        створення спільного медіа-майданчику у вигляді телепрограми на телеканалі з соціальної тематики,·        створення лівого експертного співтовариства, завданням якого мало б стати вироблення платформи консолідації Лівого руху в Україні,·        створення постійно діючого круглого столу лівих політичних партій та ініціатив.

Це лише перші кроки до єднання лівих прогресивних сил українського суспільства. Якщо лівий рух зможе їх реалізувати в короткочасній перспективі, тільки тоді ми зможемо говорити про організаційне об’єднання. Але не об’єднання задля створення ще одного політпроекту, а для організації ефективного спротиву наступу Капіталу на права трудящих. Об’єднання для перемоги Лівого руху.