КАТОЛИЧЕСКОЕ ПАПСТВО - ВРАГ ПРАВОСЛАВИЯ!!!

ВОРОГИ ПРАВОСЛАВ’ЯКатолицьке папство споконвіку вважало Православну Церкву своїм ворогом. Всупереч історичним фактам ватиканські і уніатсько-націоналістичні автори «наукових» досліджень доводять, нібито католицька церква відігравала позитивну роль уже в древньоруській державі. Ватикан вважає, що Православ’я є «неповноцінним», і з цього виводить своє першочергове завдання - об'єднати всіх християн саме навколо католицької церкви на чолі з Папою. Це питання було предметом обговорення на II Вселенському Ватиканському соборі 1962-1965 років.

Ярослав Галан наголошував, що з самого початку свого існування католицизм був войовничою церквою, державою, глави якої, папи римські, маючи необмежену владу, вогнем і мечем намагалися підкорити всі народи світу. В поневоленні народів Ватиканом велику роль завжди відігравали різні католицькі чернечі ордени – передові загони чорної армії католицизму. Папство з давніх-давен прагнуло силою навернути до католицизму слов’янські народи Сходу. Загребущі руки Ватикану простягалися до неосяжних просторів Росії. Ще в X столітті з боку Ватикану були настирливі спроби нав’язати Київській Русі католицьку віру.

Але всі ці прагнення поширити свій вплив на східних слов’ян успіху не мали. Розгромом вщент німецьких псів-рицарів на Чудському озері в 1242 році Олександр Невський завдав нищівного удару по підступних планах Ватикану встановити своє панування на Русі. Незважаючи на це, папство не відмовилося підкорити Руську Православну Церкву і на релігійній основі здійснити економічний і політичний контроль над Росією.

 Початок католицької експансії

За наказом Папи Римського Григорія III єзуїт Л.І. Поссевіно намагався схилити царя Івана Грозного до унії. Проте цар рішуче виступив проти будь-якого союзу з Римом. Він заявив папському агенту: «Пап ми не визнаємо справжніми намісниками святого престолу Петра, владі їх не підкоряємось». Пізніше Поссевіно визнав: «Нема чого й думати тепер про унію на Сході Європи, або Московській Русі».Провал місії Поссевіно не змінив політики Ватикану стосовно Росії. Той же Григорій III обіцяє польському королю Стефану Баторію всіляку підтримку, якщо він виступить війною проти Росії. А Сикст V щедро фінансував підготовку війни проти Московської держави. Він же підтримав незаконні претензії польської шляхти на російські міста Смоленськ, Новгород, Псков. Відомо, що Лжедмитрій був ставлеником польських магнатів і єзуїтів, які мріяли посадити його на російський престол і через нього здійснити окатоличення руського народу.

Перші спроби підкорити собі Православну Церкву в Україні Рим робить ще на початку XIII століття. Інокентій III направляє до галицького князя Романа своїх послів, які за умови, що він прийме католицизм, від імені Папи обіцяють йому королівську корону. Роман розгадав підступні плани Ватикану і категорично відхилив всякі пропозиції і обіцянки Папи. Негативне ставлення до унії проявив і Галицько-Волинський князь Данило Романович. 

 У XVI столітті більша частина України була загарбана панською Польщею. Внаслідок цього польські магнати і шляхта встановили в Україні найтяжчий, нелюдський кріпосницький гніт. Ось в таких умовах було нав’язано українському і білоруському народам церковну унію – союз, об'єднання Православної Церкви з католицькою при умові визнання зверхності в релігійних питаннях Папи Римського. Український і білоруський народи були рішучими противниками церковної унії. Про це свідчать історичні факти.За вказівкою Євгена IV родоські рицарі вбивали противників унії. Зокрема, вони кинули до в’язниці і жорстоко катували 60 єпископів, 150 пресвітерів та інших служителів Православної Церкви - їх підпікали вогнем, душили, давили, вимагали  від них згоди на унію. Ченці задушили також Константинопольського патріарха Йосифа.

6 жовтня 1596 року відбувся так званий собор в м. Бресті разом з шістьма єпископами – зрадниками Православної Церкви. Абсолютну більшість на «соборі» склали уповноважені Папи, королівські посли-емісари, католики, в тому числі і реакційний польський діяч Петро Скарга зі своєю зграєю єзуїтів. У той же час у Бресті відбувся і справжній Собор, на якому були присутні православні священики на чолі з львівським і перемишлянським єпископами та миряни, очолювані князем Острозьким. Взяли в ньому участь і прибулі законно уповноважені: від Патріарха Константинопольського - Никифор та Олександрійського – Кирило Лукаріс. Брестський собор православних схвалив рішення про невизнання унії, засудив уніатсько-католицьке зборище, ініціаторів його позбавив духовного звання.

Георгій Кониський – відомий громадський діяч, поборник дружби російського, українського та білоруського народів, вчений, борець проти унії та католицизму, так описує звірячу розправу, вчинену польськими панами і єзуїтами над відомим ватажком повстанців Остряницею: «Видовище своє відкривала процесія з великою кількістю ксьондзів, які умовляли приречених на жертву українців, щоб вони прийняли їхній закон (католицизм)... але ті нічого їм не відповідали, молилися Богу, своїй вірі. Гетьман Остряниця, обозний генерал Сурмило і полковники Недригайло, Боюн і Риндичев були колесовані - їм переламлювали щохвилини руки і ноги, тягли з них колесом жили, поки вони не померли; полковники Гайдеревський, Бутрим, Запалий і обозні Кизим і Сучевський пробиті залізними спицями наскрізь; осавули полкові (сім чоловік) і сотники (п’ять чоловік) прибиті цвяхами до дошок, облиті смолою і спалені повільним вогнем. Хорунжі (сім чоловік) розшматовані залізними кігтями, схожими на медвежу лапу. Старшини (дев’ять чоловік) четвертовані по частинах».

 На унію згодилися лише зрадники - українські магнати, які за лояльність до католицизму отримали різні привілеї. «Коли піддамося під римського Папу, – заявляв єпископ Терлецький, – то не тільки сидітимемо на єпископіях наших аж до самісінької смерті, а й на лаві сенаторській посідаємо поруч римських єпископів і легше повернемо маєтки, від церкви відібрані».Фрідріх Енгельс у статті «Яке діло робітничого класу до Польщі» зазначав, що в XV ст. значна частина православних східних провінцій Речі Посполитої «була змушена визнати верховенство Папи, і вони почали називатись уніатами, але багато хто з них зберіг в усіх відношеннях вірність своїй старій православній релігії. Це були переважно кріпаки, тоді як їх шляхетні пани майже усі були католиками, а за національністю ці кріпаки були малоросами».

Уніатський священик Ярослав Левицький писав: «Думку унії підпирав польський король Жигмюнт III. Крім релігійного переконання, спонукали його до цього також політичні причини. Він хотів саме відвернути Україну від впливу нового московського патріарха, а за цим від московських князів».

 Католики і Україна

Смертельного удару по ненависній унії було завдано в період народно-визвольної війни українського народу 1648-1654 років. Головною і вирішальною силою в боротьбі проти соціального гніту польських і українських феодалів-кріпосників та іноземного поневолення виступало селянство, і разом з ним - широкі маси козацтва і міське населення. Очолював народний рух видатний державний діяч і полководець Богдан Хмельницький.Серед вимог, що їх категорично ставив Богдан Хмельницький польському королю Жигмюнту III, були такі: знищення унії, припинення переслідування православної віри католиками, заборона проживати в Україні єзуїтам. Возз’єднання України з Росією, що було результатом цієї боротьби, врятувало український народ від поневолення панською Польщею, ополячення, покатоличення і поглинення султанською Туреччиною, закабалення іншими загарбниками.

І хто б міг подумати, що в XXI столітті продажні «оранжеві» політичні сили на чолі з главою держави запропонують створити так звану єдину Помісну православну церкву в Україні, щоб за її допомогою штовхнути традиційне канонічне Православ’я в обійми Ватикану. А «оранжева» Ю.Тимошенко в своїй передвиборчій риториці договорилася до того, що потрібно, на її думку, зробити переоцінку діяльності Богдана Хмельницького і доленосних рішень Переяславської Ради.

 Ось такі вони, «оранжеві» «патріоти», майстри переписувати історію, заперечувати боротьбу українського, білоруського народів проти унії, католицизму. У 12-томній історії СРСР підкреслено, що «в народі насадження уніатської церкви, провідниці польсько-католицького впливу, викликало жорстокий опір». У «Історії Білорусії» наголошено на «особливо різку протидію унії з боку міського населення». В «Історії Польщі» сказано, «що опір народних мас України і Білорусії запровадженню унії зірвав плани її організаторів денаціоналізувати український і білоруський народи». У період феодалізму нерідко національно-визвольна боротьба народних мас мала релігійну оболонку. В.І. Ленін зазначав, що «виступ політичного процесу під релігійною оболонкою є явище, властиве всім народам на певній стадії розвитку».В результаті трьох розділів Речі Посполитої Україна (за винятком Галичини) та Білорусія відійшли до Російської імперії. А непопулярна серед народу унія, коли втратила підтримку польської влади, перестала існувати. Проголошення російського уряду про вільне повернення уніатів до Православ’я викликало масовий відхід віруючих від унії. В Білорусії, після її приєднання до Росії, за перші 7-8 років від унії відійшло близько 300 тисяч чоловік. Після другого розділу Речі Посполитої лише в Україні до Православ’я переходило по 100-150 тисяч чоловік на рік. За мирянами пішли і священики.

12 лютого 1839 року у Полоцьку відбувся з’їзд єпископів і священиків-уніатів, який оголосив унію скасованою і вирішив «визнати знову єдність нашої церкви з Православною східною Церквою». Акт возз’єднання уніатської церкви з Православною підписали єпископи-уніати і 1326 священиків.

 У 1875 році до Православ’я повернулись уніати Холмщини. Навіть у Галичині, де залишилася унія, яку всіляко підтримували окупанти, ширився рух за відхід від неї. В одному із донесень Станіславського воєводства в 1923 році вказувалося, що населення цілими селами переходить у Православну релігію, виганяє уніатських попів і на їх місце ставить православних.

Як в минулому, так і сьогодні «національно свідомі» за допомогою єзуїтського витонченого обману і брехні поширюють міф, що нібито церковна унія забезпечила українцям «національну незалежність», а також сприяла їхньому культурному розвитку тим, що зближувала їх з Європою. Прогресивні діячі на західноукраїнських землях викривали уніатсько-націоналістичні вигадки про цивілізаторську роль церковної унії. Вони вказували, що унія з’єднує українців не з культурою Заходу, а мракобіссям Ватикану і європейською реакцією. Штучному витвору шляхти і єзуїтів видатний письменник і філософ Іван Франко дає назву «хижа вовчиця унія». Католицьку експансію він таврує такими вбивчими словами як «чорна хмара», «страшна чума», «велика пошесть». У статті «Католицький панславізм» він писав: «Відколи тямить історія, католицизм був завзятим ворогом слов’янщини, і хто знає, чи не приніс їй більше шкоди від усіх кривавих війн з мадярами, німцями та татарами». «Католицизм, - підкреслював І. Франко, - вимагав від русинів відречення і від руської національної історії з її «гайдамацькими» схизматицькими героями, і від руського письма - «московської гражданки», від руських свят, а хто знає, може і від руської мови».

 Керівники уніатської церкви говорили про дві цілі: мінімум - утримати унію в Галичині, а максимум - поширити її на Схід. Прогресивна газета «Сила» від 10 травня 1931 року розвінчує антирадянську промову єпископа Бучка, який в газеті «Мета» закликав до «хрестового походу» проти СРСР. «Сила» далі вказує, що в тому ж номері «Мети» поруч з статтею Бучка був надрукований пастирський лист митрополита Андрія Шептицького, в якому говорилося про велику місію уніатських священиків навернути православних Радянського Союзу до католицької церкви. (Бурхлива уніатська діяльність А. Шептицького – тема окремої розмови).Про ненависть ієрархів греко-католицької церкви до Православ’я свідчить такий факт. У 1916 р. єпископ Г. Хомишин писав про необхідність змінити слово «православний» на «правовірний», а «православ’я» на «правовір’я» на тій підставі, що слова «православний» і «православ’я» вживаються «шизматицькою» церквою Росії. Г. Хомишин ставить питання про заміну нібито «російського» Юліанського календаря на Григоріанський. Всі ці заходи він намагався реалізувати в своїй єпархії.

Як не вигідна була ідеологія уніатів і націоналістів для окупантів, але останні так далеко зайшли, що австрійський уряд в 1902 році відмовив націоналістичній «Просвіті» у чергових субсидіях, підкресливши, що поширювана товариством книга «Русь. Україна. Московщина» сіє абсолютно неможливу в нашу епоху племінну і національну ненависть.

 Переслідування Православної Церкви у Польщі

Обурення світової громадськості викликала антигуманна політика Польщі проти Православної Церкви на Волині та Холмщині. В директивах політичного комітету Речі Посполитої (1929 р.), зокрема в «Загальних примітках до білоруського і українського питання», записано: «Необхідно прямувати до дерусифікації православної церкви в Польщі», «В законодавстві не треба признавати жодних прав за російською мовою».В боротьбі з іновірцями католики доходили до того, що влаштовували хуліганські наскоки на православні храми, зривали богослужіння, викидали з церков ікони, топтали предмети культів, церкви перетворювали в костьоли. Уніатські ієрархи схвалювали це ганебне насилля. В наверненні до католицизму польський уряд вдавався до грубого фізичного насилля. Спираючись на закон про примусове відселення з прикордонної смуги, польський уряд з допомогою військ прагнув «навернути» до католицизму населення Волині. На практиці це «навернення» виглядало так. Приміром, у 1937 році в село Гриньки Кременецького повіту на Волині приїхав капітан польських прикордонних військ Абрамек. Виступаючи перед насильно зігнаними селянами, цей «місіонер» заявив: «Вибирайте тепер Москву або Рим, вибирайте, як захочете: коли виберете Рим, то підете з нами, а як Москву, – то на дорогу поцькуємо ще вас собаками».Примусова католизація православного населення тривала ще в 1938 році. Насилля над православними було поширено на Люблищанах та Холмщині. Тільки в двох цих повітах 149 церков було перетворено на костьоли, а 189 знищено повністю. У багатьох селах останки православних навіть викидали з могил.

Для знищення Православної Церкви в Польщі польська розвідка за домовленістю з єзуїтами вирішила використати емігранта - єпископа Георгія Ярошевського. Він служив у денікінських військах, а пізніше опинився в Італії, де після певної обробки єзуїтами був рекомендований польській розвідці. У 1921 році Ярошевський приїхав в Польщу і пообіцяв всебічно сприяти виконанню вимог польського уряду. У червні 1922 року Ярошевський і його підручні, виконуючи волю уряду, схвалюють рішення про автокефалію Польської Православної Церкви. Відтепер будь-який зв'язок православних з Руською Православною Церквою, яка діяла на території всього СРСР, розривався.

 У 1922 році видається спеціальний закон, згідно з яким Г. Ярошевський був проголошений главою польської православної церкви, всі єпископи і священики були зобов’язані присягати на вірність польському уряду, а вся церковна переписка велася тільки польською мовою. Служителі культу звітували про свою діяльність перед органами влади. 8 лютого 1923 року Ярошевський був убитий колишнім ректором Холмської семінарії архімандритом С. Латишенко. Стріляючи, він вигукнув: «Ось тобі, кат Православ’я».Після вбивства Ярошевського його послідовник митрополит Діонісій ще з більшою ревністю проводив політику полонізації Православної Церкви. У 1930 році польський сенатор Богданович заявив: «Фактично автокефальної православної церкви в Польщі не існує. Є лише департамент сповідування польського міністерства. Польський міністр є фактичним і канонічним главою православної церкви. Це дійсно трагедія православної церкви».

У 1929 році на Волині почалися масові судові процеси в справі передачі 724 православних церков під католицькі костьоли. Уніатський митрополит Шептицький був зацікавлений у знищенні Православ’я на Волині, виправдовував насилля над віруючими. В розмові з кореспондентом польської газети «Дзєнь польські» 2 лютого 1930 року на питання про своє ставлення до насильства над православними на Волині Шептицький, глибоко маскуючи свої справжні думки, все ж не міг втриматись, щоб з роздратуванням не заявити: « Є різні православія... З відома, і волі апостольської столиці і ми вживаємо деколи такого терміну... Він має на Сході своє давнє католицьке значення. Що до так званих православних, вірних давній російській синодальній церкві, чи як тепер – автокефальній православній церкві у Польщі, то мені здається, що більше треба дивитися на душі, які моляться, ніж на святині, в яких моляться». Таким чином, Шептицький недвозначно натякав, що більш важливо, щоб люди були релігійні взагалі, і не має значення той факт, що колишні православні будуть молитися в костьолі, сповідаючи католицьку віру. Шептицький допомагав польському уряду своїми місіонерами. За вказівкою Ватикану на Волині діяв один з агентів Шептицького - єпископ Чарнецький.

 Незважаючи на політику дискримінації у відношенні до православних, які жили в Польщі, церковна ієрархія православної церкви на чолі з митрополитом Діонісієм вірно служила реакційному польському урядові. На прийомі у польського президента цей «ієрарх» запевняв його у відданості православної церкви польській державі. «Православна церква, – говорив він, – близька польській державі. Інтереси православних громадян у Польщі тісно зв’язані з інтересами держави. Православна церква стане позитивним фактором успішного розвитку і могутності польської держави". 21 лютого 1936 року, у своїй промові на пленумі сейму, посол від Волині протоієрей М.Волков заявляв, що православна церква належно виконає свої обов'язки у відношенні до польської держави. Митрополит Діонісій допомагав польській реакції здійснювати політику окатоличення і полонізації православних. За вказівкою польського чиновника Діонісій викликав до себе того чи іншого священика і наказував йому організувати петиції від прихожан на предмет переходу богослужіння на польську мову. Навіть білогвардійська газета «Русское слово» змушена була визнати, що «всі, хто підписує такі вимоги, добре розуміють російську мову і ще дуже недавно були росіянами, а розучились російської мови і відчули себе поляками лише за останній час…, побоюючись втратити місце служби».

Православна церква в Польщі поступово полонізувалася. Характерно, що раніше вона називалася «Православною автокефальною Церквою в Польщі», а з 1939 року стала офіційно називатися «Польська Православна автокефальна Церква».

 Захвати православних храмів на Львівщині

Восени 1995 року було створено урядову комісію з перевірки релігійної ситуації в Західній Україні, зокрема у Львівській області. Вона констатувала, що владні структури Львівщини забезпечують всіляку підтримку уніатським громадам в захватах храмів. На час перевірки греко-католиків на Львівщині числилось близько 56%, а православних - 42%, перші були забезпечені культовими приміщеннями на 90%, а останні - на 56%. Таким чином, на кожний греко-католицький храм припадало в середньому 1408 віруючих, а на православний - 2230. З переданих у власність 1299 культових споруд 80% отримали греко-католицькі громади, а православні - лише 16%. Несправедливість вражає. У селі Нагачів Яворівського району мешкає 1006 сімей православних, 200 - уніатів. За рішенням облдержадміністрації храм передано уніатам. У селі Голосковичі Бродівського району 3000 сімей - православні, 7 - греко-католицькі. Храм передано останнім.Для захоплення храмів використовувались правоохоронні органи. Так, 16 червня 1995 р. в селі Росохи Старосамбірського району, де мешкало 70% православних, «передача» храму відбулася після втручання міліціонерів, які застосували до віруючих, серед яких були діти, спецзасоби, включаючи «Черемху». Між жителями села і міліцією виникла бійка. Порушено кримінальну справу. Тільки на Львівщині в 58 випадках насильницького звільнення храмів від православних віруючих були задіяні 2000 працівників міліції, витрачено 14000 людино-днів. Конфлікти не стихають і понині. Священик УПЦ Олег Сірко вже другий рік поспіль (!) сидить у наметі під Верховною Радою, протестуючи проти захоплення свого храму.

Обурення й гнів викликає завзяття, з яким здійснюють свою антидержавну діяльність в Україні іноземні священики. 20 листопада 1995 року з України вислано двох римо-католицьких попів, які займалися шпигунством проти Української держави. З 314 римо-католицьких священиків, які працюють в Україні, 204 - іноземні громадяни. А з 8 римо-католицьких єпископів, що мають повноваження в нашій державі, лише 3 не являються іноземцями. Зокрема, глава РКЦ в Україні Мар’ян Яворський є громадянином Польщі, а керуючий Мукачівською єпархією Антал Майнек - Угорщини. Таким чином, Ватикан використовує уніатський клерикалізм в Галичині і Закарпатті для реалізації своїх зовнішньополітичних цілей.

 Офіційний Київ і Православ’яЛідер комуністів Петро Симоненко в своїх виступах та публікаціях неодноразово наголошував: Православ'я відіграє значну роль у формуванні братерських слов'янських народів Росії, України, Білорусії, зміцненні їх ідентичності. Народний депутат України Леонід Грач слушно зауважив: «Православ'я є тим історичним фактором, котрий формував культурний простір України. Саме Православ’я сотні років допомагало зберігати нам свою ідентичність. Тож ідеї Православ’я дуже близькі для сучасних комуністів».У Зверненні Всеукраїнського громадського об'єднання «Православний вибір» до православних виборців підкреслено, що «оранжеві» політики докладають відчайдушних зусиль, щоб «вирвати Україну з єдиної східнослов'янської Православної цивілізації, остаточно відділити її від Росії і Білорусії і насильно втягнути в західні структури –НАТО і Євросоюз».Усі свої дії президентська влада координує з розкольниками й уніатами.

Підтвердженням цього, сказано у «Зверненні», було недавнє прохання до президента Ющенка ватажка розкольників з «УПЦ-КП» анафематствованого Філарета-Денисенка, в якому він закликав главу держави фактично до розправи над православними громадськими організаціями. Противники Православ’я активізують свою антинаціональну діяльність. Утворено Всеукраїнське громадське об'єднання «За помісну Україну», яке очолює «почесний голова» В. Ющенко. Воно покликано прискорити створення так званої єдиної національної помісної української церкви. А «патріарх Філарет» уже готовий стати під юрисдикцію Папи Римського. Активним пропагандистом запровадження уніатства в Україні виступає нардеп Л.Григорович.

Симпатії до католицизму засвідчили Ю.В. Тимошенко і В.М. Литвин. Так, наприклад, Тимошенко заявила про те, що вона збирається вступати в консервативну Європейську народну партію, котра фактично є політичною структурою католиків. Відомо, що В.Литвин в свій час був головним ініціатором і організатором папського візиту в Україну в 2001 році, за що й одержав спеціальну нагороду Ватикану. А в жовтні 2005-го Литвин як глава українського парламенту здійснив офіційний візит у Ватикан, де не тільки дружно спілкувався з Папою Римським Бенедиктом XVI, а й взяв участь в урочистій папській месі, котра завершувала канонізацію «українських католицьких святих».Тож невже наші прадіди даремно лили свою кров, захищаючи Святу Православну Церкву від католицьких зазіхань?

Анатолій ШИШ,кандидат філософських наук, доцент, інвалід Великої Вітчизняної війни II групи. Івано-Франківськ. WWW.UA-PRAVDA.COM