Календарний рік починається 1 січня. Рік, що минає для України, ми відлічували б із 18 грудня 2007 р. В цей день, після небачено важкої «коаліціади», Юлія Тимошенко вдруге стала прем’єр-міністром. І цього ж дня почалась небачено важка боротьба Президента з урядом, котра визначає наше життя і сьогодні. Рік потому важко утриматись від спокуси сказати, що вже з перших тижнів тієї боротьби проявились її визначальні риси, які у повній красі ми спостерігали пізніше. Скажімо, хто, крім фахівців, пам’ятає зараз спробу лояльного Тимошенко Верховного суду ліквідувати тоді лояльні Банковій спеціалізовані суди? Між тим, ця історія своєрідно продовжилася в жовтні, коли вже сам Ющенко скандально ліквідував Київський адміністративний суд, який виніс неугодне главі держави рішення про неможливість чергових позачергових виборів ВР.

ТИМОШЕНКО ПЛЮС ЮЩЕНКО = МІНУС УКРАЇНА. ПІДСУМКИ 2008 РОКУ

Уже в січні взаємне несприйняття Ющенка й Тимошенко виливається в епістолярний жанр. Якнайгостріша критика уряду звучить не лише в листах Президента, але і (і все частіше) в листах голови його секретаріату Віктора Балоги. Всі ці листи, звісно, відкриті – вони публікуються на офіційному президентському сайті.

Ганебна для держави та самих дискутантів традиція, втім, починається досить невинно (але і досить характерно): Ющенко пише Тимошенко листа про необхідність створити спеціальний графічний символ для всіх матеріалів та заходів, пов 'язаних із вшануванням жертв Голодомору.

«Юліні тисячі» й інфляційні мільярди

Однією з ознак січня-лютого 2008 р. стають черги під відділеннями «Ощадбанку» по всій країні: Тимошенко, на виконання ще однієї принципової передвиборної обіцянки, починає видавати борги Ощадбанку СРСР – по тисячі гривень в руки.

Нікудишньо поставлена організація процесу призводить до бійок та інших інцидентів у чергах; фіксується один серцевий напад зі смертельним результатом.

Прибічники Тимошенко звинувачують у всьому «стару гвардію» Януковича, що саботує процес. Тим часом Віктор Ющенко все частіше починає говорити, що саме «Юліні тисячі» провокують найпотужнішу з кінця 2004 року інфляцію.

Інфляція – головна проблема першого кварталу 2008 року, що стосується кожного в країні. Її місячний показник у лютому складає 2,7 %, у березні – вже 3,8 %. Глава уряду заявляє, що все це – результат світової інфляції, і обіцяє подолати її «за півроку».

МВФ та Світовий банк тим часом погіршують інфляційні прогнози для України приблизно до 20 % річних.

У червні інфляція таки сповільнить свій галоп. Але ще до того в країні раптом відбудеться значна ревальвація гривні: в обмінниках Києва у травні долар раптом падає з приблизно 5,05 до 4,6, а на кілька днів – навіть до 4,3 гривні за долар. Економіку лихоманить, великі експортери та громадяни, що тримають депозити в доларах, проклинають уряд і Нацбанк. Ті так і не дають жодного зрозумілого пояснення подій.

Велике Фе приватизації

Навесні 2008 року спалахує жорстока війна на приватизаційному фронті. Власне, «бойові дії» починаються ще 21 січня, коли Ющенко ставить уряду вимогу переглянути список об’єктів приватизації на 2008 рік, вилучивши звідти такі ласі шматки, як «Укртелеком» та Одеський припортовий завод.

На Банковій вважають, що так не дозволяють продавати стратегічні підприємства бозна-кому. У Тимошенко підозрюють, що так контроль над ними зберігають для «своїх».

Експерти сходяться на думці, що в будь-якому разі палиці в колеса приватизації означають проблеми з наповненням бюджету – і, зокрема, з виплатою «Юліної тисячі».

Війна довкола приватизації триватиме довго і важко. Голова Фонду держмайна Валентина Семенюк-Самсоненко – член різко опозиційної до Ющенка Соцпартії – знайде, однак, захист із боку Президента, який раз по раз ветуватиме акти уряду про зміну керівництва ФДМ.

У травні Ющенко, користуючись вчергове переписаним Законом про Кабмін, зусиллями Ради нацбезпеки та Генпрокуратури змусить відступити Тимошенко, яка спробує рішенням уряду відсторонити Семенюк. При цьому, попри численні заяви президентського оточення про злочинність дій урядовців, ніякої відповідальності ніхто нікуди не понесе.

Приватизаційні скандали між Кабміном та Банковою, між тим, спалахуватимуть раз по раз:

через спроби уряду скасувати купівлю мільярдером Ринатом Ахметовим компанії «Дніпроенерго»;

через відмову Кабміну допустити до розробки чорноморського шельфу компанію Vanco, за якою Тимошенко побачить постаті скандального бізнесмена Дмитра Фірташа та все того ж Ахметова;

через приватизацію Одеського припортового…

В підсумку план приватизації не просто не виконано, а гучно провалено, а інвестиційній привабливості держави завдано нових ударів.

Полум’яну ж Валентину Семенюк-Самсоненко (2008 року вона вдруге бере шлюб) з посади голови ФДМ врешті-решт звільнить парламент. Станеться це – с другої спроби – за 5 днів до нового, 2009-го, року… Після чого Валентина Петрівна одразу заявить, що оскаржуватиме звільнення в суді.

Проти «Газпрому» немає прийому

Якщо в чомусь 2008 рік і «дзеркальний» своїми першими та останніми місяцями, то це – проблемами з постачанням російського газу. Чи, точніше, з його оплатою.

Ще перед Новим роком «Газпром» заявляє про борги: Україна нібито винна за листопад-грудень 2007-го 1,5 мільярда доларів. Важко не звернути увагу на те, що заявлені росіянами борги накопичені з моменту перевиборів в Україні та відставки уряду Януковича.

Скандальний посередник «РосУкрЕнерго», якого мріє прибрати зі схеми Тимошенко, за цілковитої інформаційної підтримки Москви заявляє, що через надзвичайні холоди в Центральній Азії туркменське та інше паливо заміщувалось для України російським, тож Київ має платити не по 130, а по 314 доларів за тисячу кубометрів.

Незважаючи на очевидну «дутість» цифри, українські експерти та ЗМІ змагаються в апокаліптичних сценаріях.

Юлія Тимошенко поривається на переговори до Москви – але поїздка не відбувається. Незабаром прем’єр офіційно підтверджує, що їхати їй заборонив Ющенко.

Тим часом сам Президент 12 лютого летить до Москви, до свого колеги Владіміра Путіна, котрий добуває останні місяці на цій посаді. Особисті переговори Ющенка з Путіним тривають безпрецедентні три години.

За результатами поїздки повідомляється, що Росія згодна на погашення боргу за 2007 рік у цінах того року і на постачання газу протягом всього 2008 року по 179,5 доларів за 1 тис. «кубів».

Одночасно Ющенко заявляє, що вже з 1 січня, виходячи з цієї ціни, на Україні «висить» новий борг – у цілих 2 мільярди доларів.

Уряд та НАК «Нафтогаз» у відповідь заявляють, що платити не можуть, бо досі не підписано жодного документу про передачу відповідних обсягів палива.

Скандал триває майже місяць, причому Росія знову погрожує перекриттям «труби». Спостерігачі сходяться на думці, що Кремль б’є по Тимошенко.

Тоді ще ніхто не може передбачити, як ця історія повториться на початку жовтня, коли до Москви таки потрапить сама Тимошенко, яка проведе переговори тепер уже з прем’єром Путіним.

За результатами тих переговорів Тимошенко так само говоритиме про свої великі досягнення, як і Ющенко півроком раніше. А спостерігачі роздумуватимуть, чому Путін підіграв тепер уже українській прем’єрці…

Тільки черговий оберт «газової війни», який ми спостерігаємо сьогодні, доводить уже й найнаївнішим, що Кремль не підігрує нікому. Натомість впроваджуваний через «Газпром» курс на політичну, та й економічну, дестабілізацію України, завжди досягає чудового результату – адже на виконання цього курсу щосили працюють українські ж політики.

НАТОвп із кульками

2008 рік приносить Україні і вкрай сумнівні зовнішньополітичні результати. В першій частині року провалюється спроба зробити стрибок на амбітному євроатлантичному напрямку, досягнувши Плану дій з членства в НАТО.

Цифри соцопитувань різняться, але всі вони свідчать, що супротивників вступу до Альянсу в Україні відчутно більше, аніж прибічників. При цьому

ніякої інформаційної кампанії щодо НАТО не ведеться, якщо не рахувати опереткового засідання в палаці «Україна» та спорадичних телепередач на каналах, які ніхто не дивиться.

Натомість опозиція в лютому розпочинає потужну анти-НАТОвську кампанію, яка доходить до блокування трибуни Верховної Ради Партією регіонів та комуністами.

Напередодні саміту НАТО в Бухаресті до Києва вперше приїздить «кульгава качка» - президент США Джордж Буш. Зустрічі та розмови з американським колегою, якому влаштовують спеціальну церемонію прощання, схоже, цілковито переконують Віктора Ющенка у позитивних перспективах саміту для України.

Тим часом євроатлантисти в політичному та навколополітичному середовищі ставляться до майбутнього саміту як мінімум з обережністю. Всі згадують яскравий факт:

у той час, як проти надання Україні ПДЧ працюють десятки висококласних російських дипломатів і сотні редакцій в усій Європі, Київ протягом півроку не спромігся призначити посла у ключовій європейській країні-члені НАТО – Німеччині…

На саміті НАТО 2 – 4 квітня ПДЧ для України та Грузії відкладають на невизначений термін. При цьому якщо грузинський лідер Михаїл Саакашвілі три дні рекламує свою країну, нагадуючи про 70 % «за» вступ до НАТО на референдумі, український Президент приїздить тільки вранці в четвер.

Більше того – після саміту в ЗМІ з’являються чутки, що ображений відмовою Ющенко нібито хотів дочасно перервати свій візит…

Пік Тимошенко і Сталінград Черновецького

Протистояння Юлії Тимошенко та скандального мера Києва Леоніда Черновецького не новина ні для кого ще до початку 2008 року. Прийшовши на прем’єрську посаду, лідер БЮТ починає готувати перевибори столичної влади.

Впевненості їй додають переконливі перемоги в Києві очолюваної нею сили на парламентських виборах 2007 та 2006 рр. Тим часом, як і всі інші вороги Тимошенко, Черновецький робиться другом Банкової.

Коли Верховна Рада врешті-решт призначає перевибори київського мера та Київради на 25 травня, Ющенко до останнього критикує це рішення.

Гірше того – саме за сприяння Президента в Раді провалюється закон про вибори столичного голови в два тури.

Президент Ющенко, щоправда, старається дистанціюватись від дивакуватого мера. Так, 14 березня Ющенко «тимчасово» відсторонює Черновецького від посади і призначає комісію з розслідування його діяльності. Утім, комісія досить лояльна.

Сумніви тануть, коли, незважаючи на заяви Ющенка про нібито існуючу домовленість щодо «єдиного кандидата» з БЮТ, стає відомо, що Банкова приховано стимулює похід в мери знаменитого боксера Віталія Кличка.

Всі розуміють, що кандидат від БЮТ – права рука Тимошенко Олександр Турчинов – та боксер, який досі не відзначився в державній діяльності, поодинці знищать всі надії на зміну столичної влади.

Саме в цей час, однак, Юлія Тимошенко перебуває на своєму піку-2008. Критика з боку непопулярного Ющенка сприймається як безглузде присікання і викликає лише співчуття до неї; рейтинги стабільно показують, що прем'єрка в популярності обганяє і свого заклятого попередника Віктора Януковича.

Тимошенко яскраво відзначає свої 100 днів і вирішує будь-що йти «на Київ».

А вже за кілька тижнів столицею гуляє фраза, нібито сказана Ющенком у вузькому колі: «Київ повинен стати для Тимошенко Сталінградом».

За результатами виборів, на які йде 70 кандидатів у мери та 37 партійних списків до Київради, Леонід Черновецький вдруге стає мером із 37,7 % голосів та майже вдвічі збільшує свою фракцію в Київраді. Його рецепт – медіа-ресурс, помножений на використану ще за першого пришестя в мери «мережеву технологію», плюс лояльність Президента.

Разом із тим, ці вибори вперше демонструють всій країні недалекоглядність Юлії Тимошенко, котра виявилась «під Сталінградом» без союзників, ресурсів, а головне – нових ідей.

На відміну від столичних виборів-2006, які відвідали під 70 % виборців, в цих бере участь лише трохи більше половини. Тобто Київ «з тельбухами» віддають Черновецькому менше 20 % киян, і це теж стає наслідком протистояння Президента з главою уряду.

Найголовніша проблема, яка стає все очевиднішою протягом 2008 року – все більша недовіра українців не просто до політиків, а до найважливіших інститутів держави і навіть суспільства.

Чи не єдиний факт першої половини року, висвітлений і сприйнятий цілком в позитивному світлі – перемога Володимира Кличка над росіянином Султаном Ібрагімовим, що дозволило братам Кличкам зосередити в своїх руках всі чемпіонські пояси у надважкій вазі.

Сьогодні мало хто (окрім можновладців, яким усе одно ніхто не вірить) згадає ще якісь позитиви тих часів.

Хоча у травні, наприклад, Україна вступає до Світової організації торгівлі. Однак цей стратегічно позитивний прорив зведено нанівець тим, що закони «під СОТ» приймаються похапцем.

І ні Президент, який узагалі-то любить поговорити про СОТ, ні уряд не приділяють достатньої уваги роз’ясненню становища – на відміну від лівих, котрі проти самої ідеї, проросійських сил (Росія зацікавлена увійти до СОТ першою – це питання тарифних переваг) та лобістів різних галузей з олігархічних кіл.

В лютому 2008 року відбувається стовідсоткова українізація кінопрокату в Україні. Кінопрокатники заперечують з різним ступенем активності, стверджуючи, що це різко зменшить їхні прибутки.

Пізніші дослідження, всі без винятку, покажуть, що в цілому по Україні ці пророцтва не справджуються:

кількість відвідувачів у кінотеатрах зростає після лютого так само бурхливо, як і до.

Але «українізація» вводиться в дію фактично без попередження (рішенням Конституційного суду) і вже тим більше без обговорення. Ліберали від економіки обурені тим, що держава перекладає свої функції (озвучення, дубляж або титрування) на кінопрокатний бізнес; ліберали від політики стурбовані правами російськомовних громадян.

Зайве казати, що активна меншість останніх здіймає потужну хвилю невдоволення, що вкотре не надто позитивно відображається на іміджі України в світі…

Нарешті, в травні-червні відбувається акція загальнодержавного масштабу, яка виявляється досить успішною попри всі намагання політиків її зіпсувати. Утім, це – останній такий випадок у цьому році.

З кінця травня по початок липня у школах, замість звичних ще з радянського часу іспитів, триває «незалежне зовнішнє оцінювання»: випускники проходять тести, за результатами яких і можуть розраховувати на вступ до вишів.

Завдання тестів привозяться до шкіл із Центру оцінювання; відповіді приймаються там само. Вважається, що це допоможе уникнути розквітлого неймовірним цвітом хабарництва.

Батьки випускників сприймають ідею обережно, відтак тему, що стосується мільйонів людей, швидко «сідлають» політики.

Опозиція (в першу чергу Партія регіонів) громить тестування як ледь не смертельну загрозу решткам вітчизняної освітньої системи. Кілька разів гостро критикує тестування Юлія Тимошенко (автор ідеї, міністр освіти Іван Вакарчук, цілковито лояльний Президентові Ющенку).

В цілому тести лишають подвійне відчуття: вони мінімізують корупцію, але максимізують випадковість. Із 512 тис. випускників бар’єр проходять близько 400 тис. – це при держзамовленні у менше ніж 150 тисяч. У деяких вишах це призводить до конкурсу 50 осіб на місце.

Щоб оминути цю перепону, абітурієнти масово «стають» пільговиками. В результаті при вступі часом «затирають» випускників, що отримали навіть 600 балів із 600 можливих.

Разом із тим, у цілому кампанія доводить відому істину перехідних демократій: не так страшна будь-яка реформа, як її малюють охочі до популярності політики...

Привид діоксину

Ще в березні у відділенні міліції раптово помирає один із ключових свідків у справі про отруєння Ющенка.

Для широкої публіки справа набирає нового забарвлення в травні, коли Генеральний прокурор звертається до суду про позбавлення українського громадянства депутата від НУНС Давида Жванії, кума Президента України .

Як і багато інших колишніх соратників Ющенка, Жванія тепер віддалений від Президента і тяжіє до Тимошенко. Але Жванія – це ще й один з організаторів знаменитої «таємної вечері» кандидата в Президенти Ющенка із заступником голови Служби безпеки Володимиром Сацюком у вересні 2004 року.

Оскільки слідство від початку не виключало, що Ющенка отруїли діоксином саме на тій вечері, Жванія є свідком у відповідній кримінальній справі.

1 червня Жванія сенсаційно (і дуже плутано) заявляє, що отруєння Ющенка могло взагалі не бути. Із запереченнями виступають лікарі Ющенка. Президентського кума раз по раз викликають на допити, на які він не ходить, користуючись депутатською недоторканністю.

24 липня на прес-конференції в Києві сам Віктор Ющенко на питання, чи вважає він Жванію причетним до отруєння, відповідає: «Думаю, так».

На той час «діоксинова справа» стає важливим фактором української політики. Скандал досягає піку після виклику до прокуратури журналіста «Української правди» Сергія Лещенка, який опублікував низку матеріалів та інтерв’ю щодо отруєння. …На 30 грудня 2008 року справа все ще триває, у якості свідків до прокуратури викликають все більше людей, включаючи відомих бізнесменів та знаменитих футболістів.

М'ясно-бензинові паростки кризи

Влітку 2008-го загальне зростання цін сповільнюється, проте продовжують дорожчати бензин і м'ясо. Ще з зими Тимошенко намагається змусити нафтотрейдерів знизити ціни, але зламати монопольні схеми на ринку урядові так і не вдається.

Для здешевлення м’яса Кабмін оголошує кампанію з імпорту дешевої свинини та яловичини. Банкова відповідає звинуваченнями у підриві вітчизняного сільського господарства. Аналогічна ситуація складається з курятиною та молоком.

До битв між Тимошенко та Ющенком призводить навіть рекордний урожай пшениці та соняшника. Доки триває дискусія про принципи ціноутворення та експортні квоти, закони економіки, здається, призупиняють свою дію: виробники розорюються через неможливість продати продукцію за своїми цінами, і проте – вона дорожчає ще більше.

У цій катавасії мало поміченим проходять два цікавих моменти.

У середині червня Кабмін виділяє 420 мільйонів гривень (більше 80 млн. дол.) на реконструкцію Маріїнського палацу, де Віктор Ющенко мріє облаштувати резиденцію Президента України.

Сума втричі перевищує попередні розрахунки. В Держуправлінні справами це пояснюють різким подорожчанням будматеріалів та енергоносіїв.

У середині ж липня публікується відкритий лист до Ющенка і Тимошенко Будівельної палати України. У листі багато говориться про подорожчання будматеріалів, і трішки – про корупцію, яка збагачує ріелторів та розорює власне будівельників.

Головне попередження – будівельна галузь, що досі стрімко розвивалась, стоїть на порозі кризи, котра може різко погіршити ситуацію в усій економіці.

Ніхто з можновладців не звертає на листа уваги. Про нього не згадають і за кілька місяців, коли світова криза вдарить по Україні болючіше, ніж по будь-якій іншій країні Європи.

Скромна чарівність олігархії

Ще взимку вважається, що Юлія Тимошенко співпрацює щонайменше з одним українським олігархом – співвласником групи «Приват» Ігорем Коломойським.

Але до літа стає очевидним дрейф провідних олігархів України в бік Банкової – і формування ними своєрідного «антитимошенківського» фронту.

В боротьбі за контроль над промисловістю та наповнення бюджету Тимошенко встигає роздратувати всіх. Скандальний та закритий акціонер «РосУкрЕнерго» Дмитро Фірташ, що 2008 року виводить свій бізнес «у люди» у формі DM Group; знаменитий Ринат Ахметов, котрий приховано протистоїть Віктору Януковичу в питанні контролю над Партією регіонів; вже згаданий Коломойський, із яким Тимошенко жорстко конфліктує через «Укртатнафту» та нафтопровід «Одеса-Броди».

Тимошенко не вдається повернути державі ні «Дніпроенерго» Ахметова, ні спірний пакет акцій «Укртатнафти», але головний бій – попереду.

Ще в березні головою СП Віктором Балогою створюється партія «Єдиний центр». Сім депутатів НУНС уходять до цієї партії та починають все активніше критикувати уряд, який, теоретично, має підтримувати їхня ж коаліція.

На початку червня з парламентської коаліції виходять депутати Ігор Рибаков (БЮТ) та Юрій Бут (НУНС). Відтепер коаліція налічує менше необхідних за Конституцією 226 голосів.

Проте лише 8 жовтня Президент Ющенко виступає з телезверненням та підписує указ про розпуск Верховної Ради.

Цьому передує заява НУНС про вихід із парламентської коаліції у зв’язку зі спільним голосуванням БЮТ та ПР за обмеження президентських повноважень.

Секретом Полішинеля є те, що після перевиборів оточення Президента має намір сформувати коаліцію з Партією регіонів. Перемовини про це ведуть голова президентського Секретаріату Віктор Балога та «права рука» Рината Ахметова Борис Колесников.

Проте протягом місяця вся президентська рать так і не може реалізувати указ глави держави. Блок Тимошенко успішно оскаржує указ у судах, хоча цей процес і супроводжується бійками депутатів та спецназу СБУ і бійців Держохорони.

Двічі перенісши дату перевиборів та, всупереч законодавству, розпустивши Київський адміністративний суд, Ющенко врешті-решт оголошує про «призупинення» свого указу.

Тимошенко лишається прем’єром. Разом із тим, Ющенко теж досягає своєї мети – встигає відвернути загрозу створення блоку БЮТ та ПР. Такий блок мав би конституційну більшість у парламенті, що дозволило б розпочати процедуру імпічменту чи навіть ліквідувати посаду Президента.

У ще більшому виграші опиняються впливові в ПР «групи» вже згаданих Ахметова та Фірташа, які в складній підкилимовій боротьбі змушують Януковича відмовитись від союзу з Тимошенко – тобто зберігають аморфність державної влади.

Тим часом Україна опиняється все глибше.

Зраділа, зраднице?

Перші звинувачення Тимошенко у нелояльності не до Президента, але до самої України, лунають ще в лютому 2008 року. Починаються вони не з Росії, а з… Віктора Медведчука – останнього і «всемогутнього» голови адміністрації Президента Леоніда Кучми.

В лютому в пресі вперше лунають звинувачення Тимошенко у надмірній «дружбі» з колишнім головним есдеком.

На той час Медведчук – юрист, екс-політик та… кум Дмітрія Мєдвєдєва, якого президент РФ Владімір Путін обрав у свої спадкоємці. Відомо, що Медведчук більше часу проводить у Москві, ніж у Києві.

Проблеми починаються, коли на Банковій дізнаються про підготовку нової Конституції, яку збираються разом прийняти БЮТ та ПР.

Перетворення Ради на головний владний орган, очевидно, вигідне Росії, та й узагалі ослаблює держапарат. Проте Банкову турбує не стільки це, скільки те, що новий проект готується явно «в піку» проекту проющенківської «президентської» Конституції, яку готує Національна конституційна рада (див. першу частину тексту) .

Банкова поспішає заявити, що нову Конституцію готують «колишні есдеки» та особисто Медведчук.

Претензії Секретаріату виглядають кумедно. Ще в березні 2007 року сам Ющенко нагородив орденом Ярослава Мудрого екс-есдека Сергія Ківалова, якого помаранчевий Майдан вважав головним виконавцем фальсифікацій-2004. 1 грудня 2007-го, з подачі Віктора Балоги, орден отримує відомий «регіонал» та ідеолог «прагматичного русофільства» Борис Колесніков. І так далі.

Однак любов до влади творить чудеса.

В лютому Ющенко не випускає Тимошенко на газові перемовини з Росією. Саме в цей час БЮТ та ПР намацують спільні підходи до нової Конституції України, що негайно стає надбанням гласності.

У квітні прибічниця «твердої влади» Тимошенко вперше заявляє, що Україна має бути парламентсько-президентською республікою. Цю заяву Тимошенко робить у Брюсселі.

В травні Президент, маючи власне право законодавчої ініціативи, доручає уряду Тимошенко підготувати пакет законів про виведення з території України Чорноморського флоту Росії – звісно, після 2017 року, коли спливає термін дії відповідних угод.

Неважко передбачити, що в Росії це доручення викликає реакцію, надзвичайно близьку до істеричної.

Внутрішні ж українські причини дій Ющенка стають зрозумілими незабаром: із кінця літа стартує кампанія звинувачень Тимошенко у державній зраді на користь Росії.

Чиновники Секретаріату роблять цілу низку заяв на кшталт цієї, де Тимошенко звинувачується в отриманні мільярда доларів від Кремля.

2 вересня БЮТ, ПР та КПУ приймають новий Закон про Кабмін та кілька інших актів, що обмежують повноваження Президента. Віктор Ющенко руками Віктора Балоги змушує НУНС негайно вийти з коаліції, у той час як пропрезидентські політики запускають явно узгоджений цикл звинувачень: «нова антиукраїнська коаліція» вигадана й інспірована Кремлем.

В деяких західних регіонах бюджетників та студентів зганяють на мітинги під гаслом «Ні московському сценарію!».

2004 рік, коли влада так само звинувачувала самого Віктора Ющенка, повторюється як фарс.

27 перемог України

Серпень нарешті приносить Україні славу, яку українці не можуть не помітити за всього свого песимізму.

На Олімпійських іграх у Пекіні все зрозуміло всім: Китай битиметься за перше місце, США намагатимуться не дуже багато віддати Китаю, а Росія напружить усі сили заради третього місця, аби вчергове підтвердити статус «молодшого брата супердержав».

Абсолютна більшість українців не розраховує ні на що особливе.

Недарма найобговорюванішою темою напередодні Олімпіади стає… недолуга форма нашої збірної, замовлена, як виявилось, Мінмолодьспорту якійсь досі невідомій російській фірмі.

Проте уже перша, без перебільшень героїчна, перемога українських шаблісток вселяє в співвітчизників найгарячіший інтерес до Олімпіади. І недарма.

Майже до кінця головних змагань планети українська збірна тримається в десятці. Дотепники зауважують, що «мирні українці» отримують медаль за медаллю у таких видах спорту, як фехтування, стрільба з лука, кульова стрільба, бокс… Лише під кінець Олімпіади Україна таки випадає з десятки найкращих.

Ще до того срібна призерка у семиборстві, українка Людмила Блонська, спіймана на вживанні допінгу. В неї відбирають медаль та, що найжахливіше для спортсмена, дискваліфікують довічно. Жорстокість комісії пояснюється тим, що це – вже другий «спалений» допінг Блонської на міжнародних змаганнях (перший був 2002-го року).

Втім, кінцевий загальнокомандний залік показує: Україна стала б 11-ю, навіть якби Блонська отримала золото. Замість нас останніми серед перших стають дві романські країни - Італія та Франція; якщо ми ще могли би позмагатись із ними щодо золотих медалей, то в сріблі наші дуже далеко позаду..

Але й це не може затінити того факту, що українці вирвали майже 30 медалей, розраховуючи максимум на 12.

Україна виявляється найкращою спортивною країною не лише серед колишніх республік СРСР. На Пекінській Олімпіаді Україна перемагає всі держави колишнього та нинішнього соцтабору (крім, звісно, Росії, яка в останні дні Олімпіади таки вириває собі бронзовий п'єдестал).

До першої десятки призерів із колишніх фанатів Леніна входить лише Росія. В другій – Україна (11 місце), Білорусія (16 місце) та Румунія (17-те).

В третій - Польща (20), Угорщина (21), Чехія (24), Словаччина (25), а також Грузія, Куба та Казахстан (відповідно, 27, 28 та 29 місця).

Посеред змагань Грузія опиняється на межі дискваліфікації: це загрожує будь-якій країні, чия збірна полишить Ігри до їхнього завершення.

А грузинські атлети збираються покинути Олімпіаду заради війни.

Війна, генацвале...

5 січня 2008 року президент Грузії Михаїл Саакашвілі одержує не надто переконливу перемогу в першому турі позачергових президентських виборів. У травні його партія значно переконливіше виграє вибори в парламент.

Також у січні більше 70 % грузинів голосують за вступ держави до НАТО.

Ні на виборах, ні на референдумі не голосують бунтівні Абхазія та Південна Осетія, які за підтримки Росії вже майже 17 років живуть де-факто самостійним життям. Між тим, одна з ключових обіцянок Саакашвілі – відновлення цілісності країни (разом осетини та абхази контролюють майже третину колишньої Грузинської РСР).

2 березня в Росії теж відбуваються вибори президента. Без сюрпризів ним стає схвалений попереднім президентом Владіміром Путіним віце-прем’єр Дмітрій Мєдвєдєв. Він нижчий навіть за невисокого Путіна, намагається говорити, як той, і так само махати правою рукою, притиснувши ліву до тулуба.

До виборів на Заході існує популярна думка, що професорський син Мєдвєдєв буде ліберальнішим за чекіста Путіна. Реальна схема виявляється цілком протилежною: Мєдвєдєв робить усе радикальніші заяви та кроки на зовнішньополітичній арені, в той час як затверджений у прем’єри Путін ніби переймається лише внутрішніми питаннями, зберігаючи, проте, добрі стосунки з лідерами західного істеблішменту.

В ніч на 8 серпня грузини, за підтримки танків та систем залпового вогню, вриваються у головне місто Пд. Осетії – Цхінвал (30 тис. жителів). Опівдні вони присутні в більшій частині міста, проте озброєні та організовані росіянами осетинські «ополченці» успішно винищують грузинську бронетехніку на вулицях.

Чорний гумор ситуації: «наведення конституційного ладу» в Осетії обертається для Грузії точно тим, чим 1994 року оберталось для Росії «наведення конституційного ладу» в Чечні.

Причому Грузія має, з точки зору міжнародного права, точно такі ж права на Осетію, як Росія мала на Чечню.

От тільки у Кремлі мають іншу думку. Удень російська авіація починає бомбардування грузинських позицій; за кілька годин до Пд. Осетії входить найбільша та найбоєздатніша в РФ 58-ма армія

Протягом наступних чотирьох діб Грузія зазнає ударів по власній території та втрачає майже всю свою авіацію та флот.

Російські війська атакують як із боку Осетії, так і з території Абхазії. На 13 серпня ними захоплена значна частина власне грузинських територій.

Уже на другий день війни уряд Південної Осетії заявляє, що грузинами навмисне вбито більше 1,5 тис. мирних осетинів. Інформація про «геноцид» широко тиражується російськими ЗМІ.

Потім цифри змінюються. Так, на вересень російська преса нараховує 311 імен загиблих мирних мешканців Цхінвалі. А на кінець року слідчі російської Генпрокуратури офіційно заявлять про 162 загиблих осетини (без уточнень, чи це є лише мирні мешканці).

Проте інформаційну війну Грузією буде вже програно.

Тим часом, другий за важливістю напрямок російського наступу (під час і після війни) стосуватиметься України.

Ще в ході бойових дій грузини вдало використають продані Україною системи ППО, збивши щонайменше чотири російські літаки, в т. ч. стратегічний Ту-22М. Зі свого боку, Президент Ющенко під час війни спробує обмежити свободу дій базованого в Севастополі російського військового флоту (який, утім, усе одно візьме участь у війні).

У відповідь уже згаданий президент Кокойти незабаром після війни заявить, що в бойових діях на боці Грузії брали участь «сотні й тисячі українських та прибалтійських найманців». Ці, знов-таки широко розтиражовані Росією дані, протягом 2008 року не будуть підтверджені жодним офіційним джерелом у самій Росії.

Зате Москва звинуватить Київ у незаконному продажі зброї Тбілісі. Хоча на час війни Грузія не перебуватиме під жодним міжнародним ембарго, російські офіційні особи, включаючи президента Мєдвєдєва та прем’єра Путіна, неодноразово і публічно назвуть такі дії України «злочинними».

Нарешті, наприкінці року Дмітрій Мєдвєдєв заявить про «беззаперечні докази» того, що на грузинських системах ППО, які збивали російські бомбардувальники, нібито працювали українські розрахунки.

Самих доказів надано не буде.

Крім того, Україні, яку все частіше звинувачують у «проамериканізмі», російська преса закидатиме: ви ж, услід за американськими хазяями, визнали Косово - то чому не визнаєте Осетію та Абхазію?

Багато українців сприймуть це серйозно, хоча насправді незалежність Косова Україна не визнавала ніколи.  Що ж стосується Осетії та Абхазії, то їхню незалежність протягом 2008 року з усіх численних партнерів Росії визнає тільки одна країна - Нікарагуа.

Ти за наших чи за своїх?!

В Україні трагічний конфлікт росіян та грузинів (кожен із цих народів історично ближчий українцям, ніж вони – один одному), буде використано винятково для продовження «містечкових розбірок».

Так, після вже згаданого спільного голосування БЮТ, ПР та КПУ 2 вересня НУНС використає як привід для виходу з коаліції саме незгоду Тимошенко підтримати антиросійську резолюцію в парламенті.

Разом із тим, БЮТ прийме заяву, де покладе відповідальність за війну одночасно на Тбілісі та Москву, а також заявить про невизнання незалежності Абхазії та Південної Осетії.

У дитячому захопленні боротьбою обидва головних посадовці країни знехтують останніми рештками здорового глузду.

Так, Банкова звернеться до СБУ з «доказами зради Тимошенко», а коли СБУ та Генпрокуратура не виявлять у діях прем’єра ознак державної зради, все одно продовжуватиме про цю зраду заявляти.

У свою чергу, Тимошенко скористається з дій Ющенка щодо ЧФ Росії. Хоча наказ Ющенка повідомляти Міноборони України про вихід російських кораблів у море цілком відповідатиме нормам українсько-російських угод (які, щоправда, Росія ніколи не виконувала), Тимошенко в ефірі телеканалу ICTV 8 вересня заявить, що Ющенко… заборонив російським кораблям вхід у порт Севастополя та вихід із нього.

Утім, яка там війна? Ющенко та Тимошенко примудряться перетворити на «бойовий міжсобойчик» навіть найбільшу трагедію року - небачену повінь на Західній Україні, яка забере щонайменше 13 життів (див. третю, і останню, частину матеріалу, яка вийде вже 2009 року).

Достойним підсумком усіх цих подій стане пік взаємних звинувачень у грудні 2008-го.

Саме в цей місяць Україна стане єдиною на Євразійському континенті державою, де президент прямо звинуватить прем’єра у державній зраді, а прем’єр прямо звинуватить президента у валютних махінаціях - і їм обом нічого за це не буде.

Обрання новим спікером Внерховної Ради Володимира Литвина, початок економічної кризи та чергова газова війна з Росією – надто свіжі події, аби подавати їх як минуле. Втім, очевидно одне: нинішній Новий рік Україна зустрічає приблизно в тому ж стані, що й новий рік 90 років тому. Принаймні, таку думку навіюють як «лінії фронтів», так і загальні перспективи «бойових дій».

Відносним плюсом є те, що сьогодні війна за Україну і з Україною ведеться не кулеметами та гвинтівками, а інструментами економіки та пропаганди.

Абсолютним мінусом – те, що війна знову спричиняється не стільки зовнішньою агресією, скільки внутрішніми конфліктами.

Утім, у 1918 війну ще не було програно до кінця. І ця ризикована паралель вимагає ризикованого продовження: саме наступний рік покаже, до якої межі здатна повторюватись історія України.