Центр политического прогнозирования - О. СИЗОНЕНКО: "ОХЛОКРАТІЯ"

Я відмовляюсь від категоричності суджень: вони рідко бувають несуб`єктивними. Навпаки, я хочу відкинути нічим не підтверджені, чисто емоційні звинувачення, висунуті проти вас. Найперше в тому, що ви буцімто зрадили Майдан.
По-перше, там не було чого зраджувати. Бо Майдан очолили і ним диригували три вчорашні прем`єр-міністри, шість віце-прем`єрів, сонмище міністрів і державних чиновників високого рангу, які працювали з колишнім президентом і несуть таку саму, як і він, відповідальність за те, до чого самі ж і довели народ так званими реформами. Спритно перестрибнувши уявні барикади, вони очолили збурений і розгніваний натовп, переклавши всю вину на одну людину. Наче й не були в уряді, не очолювали уряд, а ловили десь у тихих затонах рибу поплавковими вудками.

Спроба морально-етичного аналізу «помаранчевих подій» по гарячих слідах

З 22 листопада 2004 р. древній Київ — столиця православного слов`янського світу — перебуває в облозі: всі державні установи, включно з Адміністрацією Президента, заблоковано пікетниками. А в Кабінеті Міністрів «мирні помаранчеві революціонери» наглухо закрутять колючим дротом всі під`їзди. Телебачення крупним планом покаже це варварство: іржава «колючка» на сяючих бронзових руків`ях височенних дверей із світлого полірованого дуба. А цілими днями й ночами на майдані Незалежності вирує «мирний» мітинг проти «фальсифікації виборів президента».

Однак телевізійні бліц-інтерв`ю у пікетах навколо Кабміну мирними аж ніяк не назвеш, хоч би й хотілося: відгодовані на охоронних хлібах амбали в камуфляжі настроєні рішуче — прямо в об`єктив погрожують: «Януковича на робоче місце не пустимо до перемоги Ющенка! У свій кабінет він потрапить тільки через наші трупи!» Від таких заяв стає моторошно навіть мені — гвардії сержантові Великої Вітчизняної.

Респектабельні промови зі сцени майдану Незалежності наголошують на мирному й миролюбному характері «помаранчевої революції». А її «бійці» та «польові командири» на місцях відверто войовничі. Хрещатик вирує! Майже три місяці на ньому тусуються, курять, цмулять пиво «з горла» молоді й здорові люди, давно забувши роботу і свої обов`язки. Горланять: «Ющенко, так! Ющенко, Ющенко, Ющенко!» Ночують у наметах весь цей час — протягом трьох місяців!

Хто керує чи командує ними? З постійних телевізійних передач цього не зрозумієш. А на майдані Незалежності в ці апокаліптичні дні я не буваю — тільки одного разу з парапету телевізійного центру, куди мене запросять у пізню пору на засідання експертної ради Держкомітету радіо й телебачення, гляну на вируючий нічний Хрещатик, заставлений наметами, як дивився у час війни із спостережного пункту нашого третього батальйону 101-го гвардійського полку на освітлений ракетами передній край німецької оборони за Віслою. І велика тривога охоплює душу — гіркий воєнний досвід підказує: до добра оце стовпотворіння не доведе!

За все життя не бачив, щоб отакі натовпи молодих і здорових людей протягом трьох місяців днями й ночами нічого не робили. А тільки вешталися Хрещатиком, забивали, як кажуть у нашому селі, «по зав`язку» майдан Незалежності та безугавно горланили: «Так! Так!» або: «Ганьба! Ганьба!», «Геть! Геть!»

«Все змішалось у домі Облонських» — пригадується початок знаменитого роману Льва Толстого. А тут, браття і сестри, пахне не домом Облонських — вся Україна висить на волосинці: здається, ось-ось проллється кров! І тоді вже ніхто нічого не вдіє проти вакханалії. Того вечора з усією гостротою відчую, над якою прірвою опиниться Україна заради президентського крісла...

Заявляю категорично: роблячи ці записи в щоденнику по гарячих слідах тих подій, я не мав тоді, як не маю зараз, нічого проти Віктора Ющенка як людини. Навпаки, мені імпонувало тоді, імпонує й досі народне начало його особистості і характеру, закладене в ньому, очевидно, багатостраждальним батьком і матір`ю-вчителькою, невтомною і ревною трудівницею, як усі наші сільські матері. Таким, як сама, виховала й сина — працьовитого й порядного. До якого, повторюся, як до людини — жодних претензій! А ось як до політика... Але про все по порядку.

— Ющенко приїхав! — вбігає схвильована невістка Ніна на веранду, де за столом уже всядуться гості й родичі відзначати моє 75-ліття. Першої миті подумається: «Явився й сюди невгамовний Олекса Якович Ющенко — найстаріший наш, дев`яносторічний поет». Виходжу зустрічати й бачу... зовсім іншого Ющенка — молодого і вродливого главу Національного банку України. Одягненого скромно й просто, по-дачному: у вельветових брюках та вільній сорочці навипуск. Він саме вийде із-за керма новенького автомобіля «Вольво» кольору морської хвилі. Вийде легко й спритно із оксамитовою зеленою коробочкою, з якої всміхається до мене подарункова срібна монета з викарбуваним на ній барельєфом Святого Володимира-Хрестителя.

— Вітаю вас з ювілеєм, — скаже Віктор Андрійович, приязно всміхаючись. — А оце мій подарунок — ще гаряча, прямо з монетного двору! За «Степ», — цілує в праву щоку. — І за «Білі хмари», — цілує в ліву. І йде до нашого Віктора, що, вийшовши з-за столу, теж квапиться зустріти гостя. Вони обнімуться, як брати. І я зрозумію: Ющенка запросив наш син! Це його сюрприз і подарунок не тільки мені, а й усій нашій родині. Ми всі давно знаємо про їхнє співробітництво і приятелювання і вельми симпатизуємо молодому видатному банкірові — нашому українському сільському хлопцеві, що завдяки своєму талантові сягнув такої високої державної посади! Як майже всі тоді, ми просто закохані в нього.

Але він саме розмовляє з нашим сином і, мабуть, не чує мене. А білява красуня у вільному широкому літньому платті буквально випурхує з машини, з льоту цілує мене і теж кричить:

Не припиняючи бесіди, Ющенко відмахнеться, не обертаючись, і, обнявшись, попрямує з нашим Віктором у веранду за стіл, де нас вже довгенько-таки чекають гості. А Катя скаже мені на вухо, відверто й довірливо:

— Поки що — ні, — скаже так просто й невимушено, що я одразу зрозумію: за шлюбом у них затримки не буде!

Тоді вони обоє зачарують усіх приязню, ввічливістю, невимушеністю в поводженні, цікавими розповідями про своїх батьків. А перед Новим роком я з подивом дізнаюсь, що Катя... народить Вікторові першу донечку. А по ній же анічогісінько не помітно було! Жодних ознак вагітності — всього за якихось три місяці до пологів! Дивовижна жінка! І — дивовижна пара!

Зупиняюся на особі Віктора Ющенка тому, що він — ключова фігура так званих «революційних» подій: заради його президентства й затівалася уся «помаранчева» катавасія. І тепер він наш президент. Дії якого іноді викликають подив.

Ось і зараз газети повідомляють в статті «Нова війна Віктора Ющенка»: «26 січня президент Віктор Ющенко підписав указ № 47 «Про направлення миротворчого персоналу України для участі в операції міжнародних сил сприяння безпеці в ісламській республіці Афганістан». Так що знову ми в Афгані. Вже й без «Радянської імперії зла» — виключно за своїм «суверенним бажанням»? Ні, за бажанням гаранта Конституції, що обіцяв не брати участі в «чужій війні», не посилати синів України гинути або проливати кров за чужі інтереси, як було, мовляв, при «совітах».

А про те, як він тягне Україну в НАТО, відомо всім. Як відомо й те, що витворяє Північноатлантичний блок під егідою США в Іраку.

До того ж запаси найкращої в світі там — невичерпні! Як же їх не захопити єдиній у світі наддержаві? Це і є головна мета агресії США в близькосхідній країні з найдревнішою цивілізацією знаменитого Дворіччя між Тигром і Євфратом. Часто згадуєш про це, міркуючи над позицією новообраного Президента України. Кому ж ви служите, Вікторе Андрійовичу? Тільки не кажіть, що служите Україні! Бо це — ваш номінальний обов`язок як її президента.

Але ж в стратегічному плані ви керуєтесь явними й таємними вказівками Вашингтона! Інакше ви б не перевели зі Львова в Київ резиденцію греко-католицької церкви. І не просто в Київ, а саме на Лівобережжя, готуючи плацдарм для експансії католицизму проти православ`я на всіх територіях, розташованих східніше Дніпра, аж до Дону і Волги! Забули, що славне лицарство запорозьке на чолі зі своїм найвидатнішим гетьманом боролося не просто проти шляхти і Жечі Посполитої, а саме за Віру Православну, без якої не мислили ні волі, ні самого життя на рідній землі! Ви ж, здається, шануєте історію Запорозької Січі, пане президенте? Як же розцінювати цей ваш крок у сприянні експансії католицизму на нашій православній землі? Адже навіть за часів короля Польщі Яна-Казиміра, коли Київ за договором відходив Жечі Посполитій, в ньому був лише один представник — королівський староста Адам Кисіль. Але ні про які католицькі представництва не було і не могло бути й мови! На цьому стояло славне православне воїнство низове, козацьке, запорозьке! Чому ж ми зраджуємо його священній пам`яті?

Не стали б ви, якби служили Україні, принижувати й героїв та учасників Великої Вітчизняної війни — істинних визволителів України від німецько-фашистських окупантів! Ми не сиділи по схронах, як ті, кого ви вивищуєте над нами, фронтовиками, не без підказки, а то й за вимогою брехливих заокеанських хазяїв, що прагнуть переписати історію Другої світової війни, щоб видати себе за головних переможців над фашизмом. Хоч і вступили в неї по-справжньому лише в червні 1944 року, коли вермахт зусиллями Радянської Армії та радянського народу вже був розбитий, знесилений і стояв перед катастрофою повної поразки і загибелі. Ще раз підкреслю: ми не ховалися по схронах, не вбивали, не розстрілювали своїх співгромадян, не давили удавками односельців і сусідів тільки за те, що ті подавали заяви про вступ до колгоспу! І не одрубували їм голови на порогах рідних осель, як це сталося з батьками мого родича — чоловіка двоюрідної сестри моєї дружини.

Того дня батьки семилітнього Степанка Захарчука подали заяву в колгосп і з цього приводу покликали обідати його хрещену. А та, засидівшись до вечора, забрала з собою хрещеника: «А ходімо, Степаночку, зі мною! Хрещена вареничків з вишнями зварить та почастує тебе із сметанкою та медком». Почастує та й залишить хрещеника ночувати, бо далеченько семилітньому хлопчикові увечері через усе село, та ще й через потічок, додому добиратися. А вранці прибігає Степанко і застає батька... з одрубаною головою на сінешнім порозі, а маму з перерізаною горлянкою — на хатнім!

Отак розправлялися вояки «визвольних змагань» із своїми односельцями тільки за вступ до колгоспу. І оце таких «героїв» ви возвеличуєте, пане президенте?! А нас відсуваєте на маргінес, хоч ми відчайдушно, сміливо билися на смерть з фашистськими поневолювачами на полях грандіозних битв, проливаючи кров, віддаючи своє молоде життя за свободу Вітчизни! Захищали грудьми своїми СРСР, Україну і все людство від фашистсько-нацистського поневолення!

А нам в цей час стріляли в спини, виповзаючи із схронів, прислужники фашистів, що із сформованих абвером адмірала Канаріса і відомством Генріха Гіммлера — штабом СС-Вафе — каральних батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» та із розгромленої радянськими військами під Бродами 14-ї дивізії СС «Галичина» «перетекли» спочатку в УПА, а після її розгрому перетворилися на дрібних терористів — убивць власного народу. Вішали, розстрілювали, вкидали в колодязі не лише партійних і радянських працівників, що наводили лад у звільнених від фашистів західних областях України, а й молодих дівчат-комсомолок, що приїхали вчити дітей у школах, лікувати місцеве населення в амбулаторіях і лікарнях, вводити після закінчення аграрних вузів агрономію на землях занедбаної Галичини.

Бо агрономів у Західній Україні не було зовсім або їх не вистачало. Ви берете на себе величезну відповідальність, пане президенте, вивищуючи цих людей над істинними переможцями фашизму. Ще раз закликаю і заклинаю вас: «Зупиніться й подумайте, яку трагічну сторінку в історію західних областей України вписали ОУН-УПА, піднявши тамтешнє населення на абсолютно безперспективну боротьбу проти Великої Держави, яка щойно перемогла таку могутню армію, як вермахт! Хіба ж вони не знали, що держава на те й існує, щоб захищати себе від внутрішніх ворогів так само, як захищалася щойно від зовнішніх? Депортація, репресії, ГУЛАГи і в`язниці лежать тяжким гріхом і каменем не лише на виконавцях цих ганебних акцій, а в першу чергу — на «провідниках» безперспективних «визвольних змагань», які оплачувалися й фінансувалися спочатку абвером, а після розгрому гітлерівської Німеччини — Центральним розвідувальним управлінням США та англійською військовою розвідкою Мі-5. А може, й новоствореними спецслужбами ФРН, що перебувала тоді під юрисдикцією окупаційних органів західних країн — недавніх наших союзників.

Це всім давно відомо. Зрозуміло, що ці «визвольні змагання» не принесли і не могли принести незалежності нашій Україні — вони були з самого початку приречені на розгром. Але які ж страждання накликали їхні організатори-авантюристи на власний народ. Принаймні на ту частину його, що повірила їм і пішла за ними! Історія не будується ні на емоціях, ні на політичних симпатіях чи антипатіях. Вона — дама строга і незворушна — будується лише на фактах, на раціях, а не на емоціях.

І коли ми поглянемо на безперспективну і жорстоку боротьбу ОУН-УПА проти «совітів» з історичної відстані, то мимоволі визнаємо: внесок цих «визвольних змагань» у становлення незалежної України — мізерний! Або його й зовсім немає. Бо ми отримали незалежність готову — на блюдечку з блакитною чи золотою крешшю — внаслідок перемоги США в «холодній війні», яку наші престарілі, бездарні і продажні «вожді» ганебно програли. Та й те скажімо і згадаймо: адже з бюджету США щороку виділялося для підривної діяльності ЦРУ проти СРСР 52—54 мільярди доларів!

Недаремно Пушкін писав ще в першій половині ХІХ століття:

Так воно й сталося із злочинним розвалом Радянського Союзу. Після того розвалу незалежність отримала й Україна, абсолютно без ніякого зв`язку з «визвольними змаганнями», які обійшлися нашому народові морями сліз, смертей і крові. Особливо жителям Західної України. А народні страждання не пропадають марно — вони закарбовуються в народній пам`яті яскравіше і надовше, ніж будь-які історичні події. Навіть найвидатніші, найзнаменніші, без яких не уявляється наша історія.

Тож не випадково на моєму 75-літті ви схвилювали розповіддю про розкуркулення вашого улюбленого дядька всіх моїх дітей, онуків, друзів по літературі та й зарубіжних гостей — мільйонера з Техаса Джіма, що привіз мені як ювілейний подарунок з Америки фотоальбом Хочнера про Хемінгуея, та молодого сера Річарда з Лондона, з якими син тоді працював у міжнародній інвестиційній компанії «Барентс», заснованій, якщо я не помиляюся, вашою Катериною Чумаченко. Вона ж і запросила нашого Віктора на роботу в цій компанії, що піднімала з руїн металургійну промисловість Донбасу.

Можливо, ви не забули і чарівну наречену сера Річарда, яка нас тоді фотографувала і в застіллі, і на подвір`ї нашої дачі.

Я й досі бережу ту колективну фотографію, зроблену чарівною американкою. Вони того ж дня летіли в Нью-Йорк до її батьків за благословенням на шлюб і весілля. Таке, знаєте, диво — ці молоді аристократи! І такий збіг: їхнє майбутнє весілля і мій припізнілий ювілей! Віктор наш синхронно перекладатиме загальну бесіду за столом, і ювілей мій, на подив моїх родичів і друзів, перетвориться мало не на міжнародну прес-конференцію, в якій ви і Катя все одно утвердитеся епіцентром і для нас, і для іноземних гостей. Але поговорити нам тоді, як водиться в застіллі, не доведеться. Бо на прохання іноземців я багато читатиму їм напам`ять Хемінгуея, Роберта Бернса, Редьярда Кіплінга в перекладах мого сина.

Поговоримо ми з вами душевно в тлумі й гаморі ювілейного вечора в листопаді того ж року. Якщо пам`ятаєте, тоді ми з вами усамітнимося в «Президент-отелі» за шафою серед квітів, і ви мені скажете на моє ностальгічне зауваження про дивну відчуженість, що запанує між людьми в Україні після незалежності, та про втрачений нами дух колективізму:

— Ліва ідея вмерла! — впевнено скажете ви. — І партії лівого спрямування приречені на політичну смерть. Так, так! Не дивуйтесь і не заперечуйте. І не треба нам ностальгії за тим колективізмом. Бо то було не що інше, як зрівнялівка!

— Але ж ліва ідея лежить в основі демократії — тобто вона служить демосу, народові! — заперечуватиму я. — І хто відвернеться від лівої ідеї, той неодмінно одвернеться від народу. А народ відвернеться від нього. І нізащо не проголосує за того, хто його зрадить. За відступників же не голосують!

Але ви мене не слухали тоді — правили своєї: «Ліва ідея скомпрометувала себе і вже не поверне того впливу на людей, на маси, який мала раніше, до розвалу Радянського Союзу, до загибелі комуністичної ідеї». Тоді я говорив з молодим успішним банкіром і не знав про ваші політичні амбіції й плани спочатку на прем`єрське крісло, а потім і на президентське.

Коли ж сталося і одне, й друге, я часто згадуватиму ту нашу розмову. І ніяк не втямлю: чому звичайний хоружівський хлопець так ненавидить радянський період нашого життя? Чому, займаючи такі високі та найвищі посади в державі, мислить категоріями антирадянськими, а значить — антинародними. Бо хіба ж ви не бачите, якими нещасними стали наші робочі люди, а не торгаші, не спекулянти, не «прихватизатори» після загибелі СРСР?

Яка біда впала на наше село — колиску нашої духовності і самобутності! Але ви вперто добиваєте його, накладаючи вето на прийнятий і проголосований у Верховній Раді закон про мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення — єдине надбання нашого народу! Але й те в нього відбираєте намаганням прискорити процес, що перетворює землю — як невід`ємну частину нашої незалежності — на товар.

Проживши юність свою в селі, ви і в ранзі глави Нацбанку України та й прем`єра провідували маму в своїй Хоружівці — помагали їй: вичищали в хліві, напували та годувати корову, сипали зерно гусям і курям. Усе це показувало телебачення. І всіх нас зворушувало! Але на посту президента ви раптом виявляєте люту ненависть до колгоспів. Звідки вона? Чим викликана?

Так само, як і ненависть до радянського періоду нашої історії, яку ваші історики в підручниках для шкіл і вузів перебріхують, фальсифікуючи історичні події. Не гребують для цього навіть провокаційною листівкою геббельсівської пропаганди, скинутою свого часу на окуповану фашистами територію з копією сфабрикованого наказу, буцімто підписаного Берією і Жуковим, про депортацію всіх українців до Сибіру! Та, мовляв, вагонів для цього не вистачило. А то б..

Дивно, що цю нісенітницю переливають з пустого в порожнє так звані вчені-історики, щоб кинути тінь на найвидатнішого полководця Великої Вітчизняної і Другої світової війн й одночасно викликати ненависть до радянського періоду нашої історії. І до Росії — нашого найближчого і найріднішого сусіда.

У ваших настроях і переконаннях я дещо з`ясував для себе з вашого навчання в Тернополі, де, виявляється, по війні працював учителем і ваш батько. Там треба й шукати витоки вашого захоплення ідеєю інтегрального націоналізму, а отже, і витоки вашого антикомунізму та антирадянщини.

І все ж з висоти свого сучасного становища, з позицій Президента України, невже ви не можете подолати упередженість щодо радянського періоду нашої історії?

Міф про «визвольні змагання», про те, що вони і тільки вони буцімто принесли Україні незалежність, лишається міфом.

Вилучати ж радянський період з історії України — все одно, що обкрадати самих себе!

У складі СРСР Україна утвердилася в першій десятці найрозвиненіших держав світу. А тепер, пане президенте? Що ви можете сказати тепер про її становище в світі? Про її соціально-економічний, науковий і технологічний рівень? Вона ж скотилася на... 151-е місце! Опинилася серед країн третього світу!

І ви наважуєтеся заявляти журналістам в інтернет-інтерв`ю у відповідь на запитання «Що ви можете сказати щодо існування недемократичного режиму правління в Республіці Білорусь?»:

— У питанні оцінки (Господи, що за стиль, пане президенте? Ви ж таки учительський син!) політичного режиму в Білорусі Україна повністю солідарна у своїй позиції з політичними рішеннями ЄС, ОБСЄ, демократичної спільноти. Ця позиція тверда і однозначна. Ми будемо робити роботу (і знову ж — які стилістичні «перли»!) в тому напрямку, щоб досягти своїми діями демократичних змін у Білорусі».

Цікаво: якими методами? Засилатимемо загони ОУН-УПА? Чи УНСО? Чи, може, обіцяну Луценком «Самооборону»? То це ж пряма воєнна агресія — втручання у внутрішнє життя незалежної країни. Чи, за прикладом США, вам усе дозволено?

Вони ж насаджують у світі та в геополітиці подвійні стандарти за давньоримським принципом «Що дозволено Юпітеру, те не дозволено бику»: скажемо, вводять санкції проти Білорусії, що не приймає їхнього диктату, а будує внутрішню політику й економіку за власними планами й принципами. І ви підтримуєте Америку в її санкціях проти Білорусії? Разом із США підписуєте ні з того ні з сього політичний вирок братній слов`янській республіці?

Чому? А головне — в ім`я чого? Перш ніж втручатися у внутрішні справи братньої Білорусі, наведімо елементарний порядок у себе в Україні. До чого ж довели український народ за п`ятнадцять років ви і ваші попередники «безальтернативними» реформами, «прихватизацією» та грабіжництвом олігархічних кланів! А тепер хочете те ж саме вчинити і там?

А чи були ви, пане президенте, хоч раз в сучасній Білорусії? Я щойно повернувся звідти — брав участь в роботі з`їзду письменників і виступав на ньому від України. «Небо й земля!» — кажуть у таких випадках. Які там поля! Як оброблена земля! Які смарагдові килими озимини! Як прибрані й доглянуті ліси понад Дніпром, Прип`яттю, Березиною, Сожем!

Мене звозило з Києва в Мінськ представницькою машиною посольство Білорусії в Україні, і я мав можливість бачити й порівнювати становище в обох наших братніх республіках, між якими апологети й насаджувачі «нового світового порядку на всі віки» намагаються вбити клин — всіма можливими засобами розірвати, роз`єднати і посварити нас. І ви, Вікторе Андрійовичу, берете участь у цій брудній справі?

Нащо воно вам, Президентові України?! В Білорусії Лукашенко не дав розграбувати землю, заводи й фабрики. Зберіг всю інфраструктуру, фінансові, майнові та державні ресурси, колгоспи й радгоспи, ферми й польові стани, тракторні й машинні двори. Налагоджено безперебійну роботу усіх підприємств — люди, працюючи, сміливо дивляться в завтрашній день.

А в нас? Ви подивіться уважно і вдумайтесь: в якому стані опинилася Україна та її згорьований, безробітний, кинутий у зневіру і злидні народ! І отаку саму «демократію» ви збираєтесь нав`язати благополучним білорусам? На чиїх багнетах ви принесете її в голубооку нашу сестру? Чи, може, насадите «миротворчими» діями, які здійснено в Югославії та Іраку? «І ряд проблем, що залишилися історично для нас», — завуальовано і погрозливо, але дуже туманно й неясно підсумовуєте ви свою відповідь про Білорусію на запитання журналіста. Теж, до речі, недружнє, провокативне, з натяком на тоталітаризм, який там буцімто існує.

Але ж ніякого «антидемократичного режиму» в Білорусії немає. На відміну від України з пануванням олігархічної зграї злодіїв і хапуг, що пограбували державу і народ. І управи на них немає! А там, в Білорусії, все робиться державою для робочих людей, для їхнього добробуту, зайнятості, для забезпечення спокійного та мирного життя, про яке ми в Україні давно забули. І навряд чи дочекаємось коли-небудь. Жодного бомжа! Жодного п`янички в Мінську ми не побачили, не зустріли. А яка чистота на вулицях, на майданах і в скверах! Який порядок в готелях — які там шведські столи! Які товари і продукти в магазинах! Яке багатство на базарах! А яку вони грандіозну, з новітнім обладнанням, сучасну бібліотеку побудували всенародно! Такої я не бачив ні в Празі, ні у Франкфурті-на-Майні, ні в Берліні, ні в Парижі. В тих містах мені довелося побувати 2005 року на Всесвітніх книжкових виставках-ярмарках із своєю трилогією, присвяченою 60-літтю перемоги над фашизмом. В Білорусії я відчув ауру справжнього трудового життя із заповітною вірою в завтрашній день, дух товариськості, єдності людини з державою.

І оце все треба згубити, порушити й зруйнувати заради якоїсь примарної «моделі демократії» з тавром «Зроблено в США»? Що це за «новий світовий порядок», коли народові відмовлено в праві жити, будувати своє суспільство за власним бажанням і уявленнями, задля власного благополуччя і благополуччя своїх дітей, а на догоду МВФ, ЄС, ОБСЄ? Чи заради інтересів галасливої групи опозиціонерів — нероб і крикунів з «п`ятої колони», засланої тою ж самою закулісою, що сіє хаос по всьому світу...

Для чого ж ми неймовірними зусиллями, подвигами й жертвами, кров`ю мільйонів дочок і синів свого народу перемогли в сорок п`ятому перших претендентів на світове панування — гітлерівців? Щоб до нас прийшли через «п`яту колону» бушівці? Погляньмо, що вони наробили в Югославії! Що витворяють зараз в Афганістані й Іраку! Погрожують війною Ірану. Вводять економічні санкції проти Білорусії, яка відмовляється жити за диктатом США, ще на два роки!

Чи задумувались ви над цим, пане президенте? Чи у вас ні вибору, ні права на власну думку й позицію немає? Бо це право відібрано у вас ще в час «помаранчевих подій»? Як розплата «за допомогу демократії в Україні»? Тоді мені жаль вас. І образливо за престиж президента незалежної України. Оце вам і підсумок, і результат «помаранчевої революції». І знову згадується Фрідріх Ніцше, його сентенція з «Генеалогії моралі»: «Ми не знаємо себе... Ми ніколи не шукали себе — як же могло трапитися, щоб ми знайшли себе?.. Коли в полудень годинник б`є над нашим вухом дванадцять, ми чухаємо за вухом і з подивом розгублено питаємо себе: «Що ж ми, власне кажучи, пережили?» Мало того, ми не розуміємо і дивуємось: «Що ж ми, власне, таке?»

Поміркуймо гарненько над цими словами і прикиньмо хоча б для себе: чи це не про нас? Не про «помаранчеву революцію»? Згадаймо, як усе це починалося і як продовжувалось. І в що вилилося...

Знаю: це моє звернення до вас не дасть жодних наслідків, як не дали результатів і публікації в пресі, і розмови на телебаченні. Але це — не декларації, повірте!

Це — душевне вболівання за Україну, за її пограбований та одурений народ, а також і за вас, за вашу долю людини і президента, не байдужого мені і моїм дітям, які люблять вас і ревно за вас переживають. Я звертаюсь до вас, щоб насамкінець сказати: вся «помаранчева» катавасія, названа вашими заокеанськими кураторами і місцевими апологетами й прибічниками «революцією», мала одну-єдину мету: будь-якою ціною посадити вас в президентське крісло! Для цього всі засоби знадобилися: і мільйони доларів Березовського, і мільйони доларів, виділених держдепартаментом США «на підтримку демократії в Україні», і нічний мордобій в ЦВК під час підрахунку голосів.

Що ж, в такий підлий і продажний час живемо — в епоху накопичення первісного капіталу, в епоху безроздільного світового панування єдиної «наддержави» — Сполучених Штатів Америки, які в цих виборах поставили на вас. І — виграли на свою втіху, маючи тепер слухняного Президента України.

По-перше, там не було чого зраджувати. Бо Майдан очолили і ним диригували три вчорашні прем`єр-міністри, шість віце-прем`єрів, сонмище міністрів і державних чиновників високого рангу, які працювали з колишнім президентом і несуть таку саму, як і він, відповідальність за те, до чого самі ж і довели народ так званими реформами. Спритно перестрибнувши уявні барикади, вони очолили збурений і розгніваний натовп, переклавши всю вину на одну людину. Наче й не були в уряді, не очолювали уряд, а ловили десь у тихих затонах рибу поплавковими вудками.

По-друге, ви як істинний демократ, позбувшись майданної ейфорії, вчинили не подвиг, ні! Ви просто виконали абсолютно нормативне дійство за приписами міжнародного права і міжнародної політики: призначили прем`єра і уряд не за політичними симпатіями чи уподобаннями, а за результатами виборів — за підсумками народного волевиявлення! Надали право формувати уряд дійсним переможцям парламентських виборів. Це вам записується в актив нашою історією — історією українського парламентаризму. Тобто ви чесно виконали обов`язки президента перед народом і Конституцією. Честь вам і хвала! Бо зробити це в оточенні «любих друзів» вам було ох нелегко! Ще й як нелегко! За їхнього прагнення влади — влади за всяку ціну! Будь-якими методами, плюючи і на виборців, і на Конституцію.

По-третє, ваше прагнення відродити славу Запорожжя, Хортиці, Батурина, відбудовуючи палаци і пам`ятні місця нашої історії, наштовхується на лютий спротив ворогів нашої старовини — чужих людей в нашому суспільстві і на нашій стражденній землі. Подаю вам руку вдячності, взаєморозуміння і підтримки. І кажу вам: не зважайте на крикунів! Їх у нас завжди вистачало! Але не було та немає і зараз звитяжців, які брали б на себе відповідальність і зобов`язання повернути народові українському «тую славу», розгублену на роздоріжжях бездержавності та велелюдного історичного безпам`ятства і відступництва, забуття і зречення подвигів та заповітів наших предків. Це діло священне — воно під силу тільки істинному синові свого народу, патріотові України! Спасибі вам за це. Не зважайте на критиканів і не слухайте шептунів! Вони вам і так багато чого нашептали. Недарма той же Ніцше гірко сказав у кінці життя: «На вершині завжди самотньо...»

А ще він зізнався: «Нарешті я придбав власну область, власний грунт, цілий таємний, квітучий світ, подібний таємним садам, про які ніхто не повинен був нічого підозрювати... О, які щасливі ми, хто осягає Істину, за тієї, звичайно, умови, якщо ми вміємо достатньо довго мовчати!»

Помовчіть і ви — утримайтеся від захоплених заяв і реверансів, які ви зробили, перебуваючи в Естонії і жалкуючи за тим, що у нас в Україні немає такої національної єдності, як там.

Побійтеся Бога, пане президенте! Яка «єдність»? Там росіянам і українцям відмовлено в громадянстві за національною ознакою! Там на всіх площах в усі свята влаштовують паради фашистські легіонери, котрі воювали у військах СС найлютішого нашого ворога — ворога всього прогресивного людства — гітлерівської Німеччини проти нас і наших союзників! Там зносять пам`ятники воїнам Великої Вітчизняної і зрівнюють із землею їхні могили!

Ви хочете саме такого режиму в Україні? На нашій священній землі? Не вірю! Такого навіть уявити не можна.

Краще мовчати, ніж отак оскверняти свої уста, як це ви зробили своєю заявою, перебуваючи в Естонії з офіційним візитом.

Візьміть до уваги, а можливо, і як керівництво до дії висловлювання і виношену протягом життя думку великого, хоч і похмурого поета філософії Ніцше про оте вміння достатньо довго мовчати. Бо, як сказав наш прекрасний російськомовний поет Микола Ушаков, царство йому небесне: «Чем продолжительней молчанье, тем удивительнее речь!»

Вона знадобиться, ця заповідь, вам у нелегкому вашому президентстві, як колись знадобилися оті «Тютюн та люлька козаку в дорозі» — гетьманові Сагайдачному — з нашої чи не найстарішої та найулюбленішої козацької пісні «Ой, на горі та женці жнуть»...

Дай, Боже, вам і здоров`я, і ясності мислі, і гарних, вірних друзів та надійних помічників в управлінні нашою Україною!

Олександр СИЗОНЕНКО,лауреат Шевченківської премії,літературних премій Нечуя-Левицького, Юрія Яновськогота премії Росії «Прохоровское Поле» 2005 р.