Велика, Мала і Біла Русь – єдиний культурно-історичний простір. І, якби нас не розділяли кордонами, ми - єдині. Внутрішня спорідненість на ментальному рівні - духовний стрижень, закладений за часів князя Володимира Великого, не знищений. Історичне Хрещення сприяло структуризації і оформленню держави Русі. Союзу з могутньою слов’янською країною, що простягалася від Кримського Корсуня до берега Балтійського, шукали і Візантія, і мусульманський світ, і європейські держави. І князь Володимир зробив вибір і визначив історичні перспективи на тисячоріччя вперед

Україна: Здоровий національний егоїзм як Самоповага

 

Глобальний світ, його реалії і щоденні виклики вимагають від політичної еліти України державницьких позицій і геополітичного мислення, що передбачає, перш за все, чітке усвідомлення національних інтересів країни, по-друге, осмислення питань національної безпеки, по-третє, прагматичних підходів у визначенні національних пріоритетів, по-четверте, проведення передбачуваної, послідовної і цілеспрямованої зовнішньої і внутрішньої політики, по-п’яте, відповідальності за вироблення, втілення і результат стратегічного розвитку власної державності.

 

Головним чинником розробки політичної стратегії має бути «здоровий національний егоїзм». Здоровий національний егоїзм повинен складати основу внутрішньої політики, формувати інтенції зовнішньої політики, стати наріжним каменем у розгляді світових тенденцій і визначенні місця і ролі в них України через призму національних інтересів. Відтак здоровим національним егоїзмом зобов’язані керуватися представники всіх гілок влади і владних повноважень. Мова йде про здоровий національний егоїзм як прояв самовизначення через самоповагу, який покликаний протистояти як негативним тенденціям визнання України на міжнародному рівні за принципом меншовартості, так і заокеанському ідолопоклонству на побутовому рівні. Нагальність розуміння історичного призначення України, визначення єдиної моделі самоідентифікації і її впровадження в суспільстві на рівні державної політики поза сумнівом.

Водночас, слід бути порядними і відвертими, перш за все, перед собою. Сьогодні має місце трансформація загальнолюдських цінностей, перетворення їх на тимчасові, штучні. Політика змасовління, оскотивлення широкого загалу, народних мас – це провина еліти, що так і не спромоглася стати національною, провина еліти культурної, що осторонь споглядає, як ідея творіння поступається жадобі руйнування та винищення, провина еліти технічної, що усунулася від політичного будівництва української держави.

Замість можливості використовувати історичні надбання, надихатися традиційними духовними і культурними цінностями, носіями яких є народ, а провідниками - національна еліта, - суцільна підміна понять. Життя як політика, а політика як шоу, - складають сьогодні основу буття пересічного українця. Ментальні структури української нації незахищені перед цивілізаційною навалою псевдоміфів і псевдоцінностей.

 

Розуміння сутності й саме поняття «Велика Україна» сьогодні здається втраченими, адже майже повністю вийшло з ужитку політесу, не застосовується в політичній риториці, зникло з екранів телевізорів, зі шпальт журналів і газет, а в повсякденному житті не використовується взагалі. Авжеж за це воліють недруги України, на цьому стоять українські русофоби і російські шовіністи, що надсаджують ксенофобські, антиукраїнські настрої в Росії. Нам закидають, що «українська еліта власне ніколи не була українською, тому що вона була то пропольською, то потім проросійською». Загальне явище і в Росії, і в Україні - утвердження ксенофобських поглядів, яке використовується певними політиками як штандарт консолідації нації. Недолугість і зрадницька позиція таких політичних еліт закликає до порушення духовних і родинних зв’язків, знищення самоцінності того, що поєднує наші народи, винищує їх історичну велич.

 

Російський Президент Володимир Путін боліє за величчя Росії і тому не випадково пов’язує Православ’я з внутрішньою безпекою країни, а ядерну зброю – з її зовнішньою безпекою. Він говорить, що «і традиційна конфесія Російської Федерації, і «ядерний щит» Росії – ті складові, які укріплюють російську державність, утворюють необхідні передумови для забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки країни».

 

Україна історично відмовилася від ядерного потенціалу, проте не за цих причин самоусунулася від активної незалежної зовнішньої політики. Національна еліта виявилася неспроможною в той час, коли Україна потребує стратегічного визначення. Ми щоразу стикаємося з проблемою визнання певними політиками своєї месіанської ролі прискорювача історії, надання переваги революційним крокам попри впевненого поступового руху. Адже так просто створити «розруху в головах», замість будувати далекоглядне концептуальне бачення. Ми не проти революційних кроків, ми проти тих месій, які є обраними за призначенням, за призначенням тих, кого лякає Велика Україна, хто з острахом споглядає на можливість відновлення історичної величі Київської Русі.

 

 

Місцеположення і просторовий потенціал України намагаються використувати усі активні геополітичні гравці, окрім самої України. Сам по собі розмір її території помножений на чисельність населення, промисловий потенціал, що став на шлях поновлення і модернізації, що вирішує проблеми енергозбереження, що має досягнення світового рівня у космічному будуванні, науковий та інтелектуальний потенціали, природні багатства – тільки це вже примушує сприймати Україну як значну європейську державу.

 

Винятково вигідне географічне розташування робить країну ключовим субрегіоном, що з’єднує своїми транспортними коридорами Захід і Схід, Північ і Південь Євразійського континенту. А її історична обраність бути колискою православного слов’янства, стати старшою сестрою серед нащадків заснованої князем Володимиром великої Київської Русі, наділяє Україну провідницькою духовною місією, тим самим від її політичної еліти вимагає відповідальності у світовому вимірі.

 

Не кольорове забарвлення, а принципово політичне й ідеологічне надихання повинна нести Україна усьому світові. У цьому її історична місія. Вибір України поза і понад спорів слов'янофілів і західників. Віра в себе і в свою місію - єднаючий початок української еліти.

Нація – ментальна, духовна єдність і духовний потенціал. На думку С. Дацюка («Самоусвідомлення України»), існують взаємопопов’язані, однак не тотожні один одному процеси – самоідентифікації, самовизначення, самоусвідомлення. Ми знаходимо: «Самоідентифікація – ототожнення із зовнішніми ідеальними предметними сутностями. Самовизначення – віднесення до процесів і соціальних груп, що задає рамки та межі цілевизначенню та діяльності. Самоусвідомлення – філософське осмислення себе і свого розвитку з погляду нових принципів, нового значення і нових підходів до самоідентифікації та самовизначення».

Продовжуючи думку автора, слід зазначити, що ведучи мову про Україну, поринувши у процес самоідентифікації і пам’ятаючи про язичнисько-ведичну дохристиянську Русь, звертаючись до Русі часів князя Володимира Великого, зайнявши позицію у відповідності до самовизначення і пригадуючи Софію Київську та Печерську лавру, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха і Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Миколу Гоголя і Лесю Українку, ми чомусь забуваємо про самоусвідомлення, самоусвідомлення історичної місії, що з Хрещенням Русі взяв на себе Київ. Цій місії протистояли, Русь розчленовували, ідею гетьманщини викорінювали, мислити не по-руськи примушували. І зажили нащадки Київської Русі за роздвоєною, а то й потроєною ідентичністю. Звідси проблеми із самовизначенням. І про самоусвідомлення себе нацією, єдиною, могутньою, Богом обдарованою та духовно наділеною, націленою на звершення, забули.

Сьогодні немає необхідності вести війну «гарячу» аби підкорити народ, країну, знищити націю. До нагоди війна інформаційна, війна за підпорядкування ментальних структур. Мішенню у такій війні стає самоідентифікація особистості, її соціальна і рольова ідентифікація, які задають загальну інтенціональність окремої особистості і суспільства в цілому; самовизначення щодо приналежності і спадковості щодо певної самобутності і самобутності спільноти в соціумі, які відображені в культурних традиціях, віруваннях, менталітеті та означені в мові; базові цінності людини, на яких ґрунтуються її оцінки і судження.

 

Нам твердять, що Україна є державою суто європейською, тобто її власні національні інтереси виявляють себе через структури загальноєвропейських інтересів, а Росія, хоч і належить до однієї з найбільших країн Європи, проте була і залишається країною азійською. Нам відверто нав’язують, що ми різні, і ми натхненно шукаємо, що ж нас різнить. Нам вказують, що не слід розглядати ідею розбудови національної держави через призму національної приналежності і говорять про ризик національної обмеженості.

Нас лякають гіпертрофованою національною самоідентифікацією, яка веде до маргінального положення країни в структурі глобального цивілізованого простору. Наc штучно виокремлюють із єдиного історично-соціально-культурного простору східних слов’ян, але пропонують розглядати сучасну українську націю виключно як відкриту поліетнічну спільноту, що історично склалася на території України, і закидають про визнання України країною політичної нації. І, здавалось би, що це аж ніяк не суперечить так званому більш вузькому розумінню української нації як етнічно однорідної спільноти осіб української національності, які проживають на території України та поза її межами. Проте…

Так, питання української ідентичності є наболівшим. Дійсно, процес «збирання українських земель» у межах однієї держави скінчився лише у середині ХХ ст. приєднанням Західних територій, Закарпаття - в 1945 р., Криму - в 1954 р. І факт, що українці, які становлять переважну більшість населення України, хоча й сторіччями усвідомлювали себе єдиним народом, все ж таки тривалі часи проживали в різних державних утвореннях і, зрозуміло, зазнавали величезного асиміляційного тиску з боку тих націй, що панували в цих державах. Потерпала й самоідентифікація. Отже, сьогодні й Україна, і Росія – поліетнічні й поліконфесійні держави. Беззаперечне твердження. Проте, не такою беззастережною є думка, що з моменту проголошення Україною незалежності - у кожного свій шлях…

Велика, Мала і Біла Русь – єдиний культурно-історичний простір. І, якби нас не розділяли кордонами, ми - єдині. Внутрішня спорідненість на ментальному рівні - духовний стрижень, закладений за часів князя Володимира Великого, не знищений. Історичне Хрещення сприяло структуризації і оформленню держави Русі. Союзу з могутньою слов’янською країною, що простягалася від Кримського Корсуня до берега Балтійського, шукали і Візантія, і мусульманський світ, і європейські держави. І князь Володимир зробив вибір і визначив історичні перспективи на тисячоріччя вперед.

 

Національна політика визначає долю нації, пояснює історичний смисл і призначення держави. Сьогодні намагаються по-новому прочитати національну історію. Відкидається все те, що не укладається в політичні концепції. Національну історію пишуть політики на гроші закордонних благодійних фондів, і гранди визначають змістовну наповненість загальноосвітніх програм в школах, у вищих навчальних закладах. Нас приваблюють благами цивілізації, нам прищеплюють мас-культуру. І нікого з провідників західних цінностей не цікавить, наскільки вони відповідають ментальним структурам і культурно-історичнім традиціям. Ринок політичних послуг сьогодні набув значних трансформацій - не тільки ідеї і погляди стали товаром, товаром стала країна. Політики вирішують свої проблеми за рахунок національних інтересів, й Україну розглядають мов крам для глобального ринку.

 

Нинішній політикум не спроможний вийти за рамки привнесеного чужорідного атлантичного мислення, відповідно пропонуючи й таке ж «рамочне» мислення широкому загалу. Якщо ще має місце нав’язана суспільством, дискусія довкола інтеграції України до Північно-Атлантичного альянсу, то вступ до Європейського Союзу фактично втратив дискусійний дискурс. Безоглядне сприйняття ЄС як самоціль, як спосіб доручення до європейського рівня життя, є результатом маніпуляції суспільною свідомістю і хибного ототожнення різних речей.

 

 

Опитування, проведене до 50-ї річниці Євросоюзу, засвідчило, 50% європейців вважають, що їх життя після вступу до європейського клубу погіршилося, і лише 25% представників п’яти найбільших країн ЄС розділяють думку, що їхнє життя покращилося. В той же час, у Великобританії, Франції, Німеччині, Іспанії та Італії тільки 22% припускають, що їх життя змінилося б на краще, якщо б країна вийшла з ЄС, а 40% впевнені, що ситуація б погіршилася.

 

Європейський проект за назвою ЄС має свою історію і свою психологію. Він не є ідеальним. ЄС – економічний союз, політичний альянс, військова співпраця і велика мета, мрія, та чи відбудеться вона – питання. Сьогоднішня Європа стикнулася з кризою національної самосвідомості, що спричинила хвилю відродження націоналізму і етнічних рухів. Ідея впровадження європейської самосвідомості розбилася об реалії життя. Диспропорції соціально-економічного розвитку, потреб і ресурсних можливостей окремих регіонів у ЄС спричиняє поновлення історично-культурного і духовно-релігійного протистояння. Все більш широкі верстви населення залучаються до регіональних рухів.

 

Загалом, у всьому світові поширюються етноцентрічні і етнонаціональні настрої, що протистоять глобалістичним викликам, виключність індивідуальності постає проти узагальнення, національно-етнічна ідентичністість – універсальності змасовління. Заклики відмежуватися від національних цінностей, позицій і практик як проявів відсталості і нецивілізованості, викликають більш ніж сумніви.

 

Складне і вельми чутливе питання ідентичності в українсько-російських відносинах. Ми забули як правильно спілкуватися, забули, що Україна і Росія - духовно нероздільні. Політики через свої амбіції, через посади намагаються позбавити нас того нашого єдиного, цільнодуховного історичного надбання, не розуміючи, що розшматувати і провести духовну межу – це значить знищити.

Зрозуміло, що позиція України, засади внутрішньої і зовнішньої політики повинні відповідати викликам сьогодення. Визначення структури національних інтересів України мусить полягати у прагматичному відношенні і враховувати як історичний досвід національного і державного розвитку, так і всі аспекти сучасної геополітичної, історико-культурної, цивілізаційної ситуацій, повний спектр питань економічного, політичного, соціального та духовно-інтелектуального життя. Проте лише здоровий національний егоїзм передбачає ту самоповагу, яка є передумовою поваги України у світі. Чітке усвідомлення своїх власних інтересів – інтересів України, помножених на політичну волю еліти країни, сприятиме набуттю Україною ролі регіонального лідера.

В умовах зростання ризику зіткнення цивілізаційних і культурних відмінностей, що прийшов на зміну політичного і ідеологічного протистояння, виключно важливими є процеси самоідентифікації, самовизначення і самоусвідомлення України. Національна самоідентифікація України, що виключає Росію, неможлива. Спроба протиставити Росію Україні – намагання знищити, як Росію, так і Україну. Підтримуючи і підсилюючи Росію, Україна посилює себе і підвищує свій вплив на цивілізаційні процеси. Виключно важливим як для України, так і для Росії є стратегічне партнерство, яке повинно бути підтверджено, скажімо, Декларацією «ПРО СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО».

Найважливішим чинником змістовного наповнення Декларації має стати місце підписання, а саме – місто Київ, для набуття нею сигніфікативного значення (від лат. significatium – позначуване) – «Київська декларація».

Україна може і повинна стати духовним лідером усієї Східної Європи і взяти на себе відповідальність за Росію, за відновлення духовних цінностей Великої Русі.

Віктор Вірний, політолог. Спеціально для Центру політичного прогнозування

WWW.UA-PRAVDA.COM