Вивільнити час, знешкоджуючи помаранчевий міф і руйнуючи міф біло-голубий, знівелювавши міф про месіянство Віктора Андрійовича й лідерство Віктора Федоровича, занапастивши міф про Спасителя Юлію Тимошенко й про Зрадника Олександра Мороза, розвінчуючи  міфи ЄС і ЄЕП, НАТО й антиНАТО. Зламати заданий хід подій, і відпустити час. Саме так і ніяк інакше можна припинити «біг по колу», зупинити есхатологічний маятник, урятувати націю, країну, яких усе більше засмоктує реліктовий міф «свої-чужі». Новітня історія України – історія продукування одних і тих же міфів?..

В. ЛИСЕНКО: „КОЛЬОРОВІ  МІФИ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ!” 

Частина Перша  Вивільнити час, знешкоджуючи помаранчевий міф і руйнуючи міф біло-голубий, знівелювавши міф про месіянство Віктора Андрійовича й лідерство Віктора Федоровича, занапастивши міф про Спасителя Юлію Тимошенко й про Зрадника Олександра Мороза, розвінчуючи  міфи ЄС і ЄЕП, НАТО й антиНАТО. Зламати заданий хід подій, і відпустити час. Саме так і ніяк інакше можна припинити «біг по колу», зупинити есхатологічний маятник, урятувати націю, країну, яких усе більше засмоктує реліктовий міф «свої-чужі».  Новітня історія України – історія продукування одних і тих же міфів?..  

Віктор Ющенко не знищив біло-голубий міф і той, зміцнившись, склав конкуренцію. Суспільство не занапастило комуністичний міф і комунчата повернулися не тільки до Верховної Ради, а й до Влади. Кураж біло-голубий після перемоги-2006 дозволив відродитися помаранчевому міфу. Останній, який, здавалось би, давно втратив свою енергетику, став риторикою й перетворився на демагогію, ось-ось «з’їсть» міф національно-патріотичний. Соціалістичний міф, той, про «розвинутий соціалізм», за яким намагалися хоча б тимчасово сховати ідеологічні проріхи поринаючої у безодню країни, виявив не тільки виключну життєздатність, а очолив захист конституційного ладу країни. 

Міф - це те, над чим людина не тільки не хоче думати, а й навіть не замислюється. Міф приймається як презумпція, як постулат, як аксіома, як буття. Міф не маркований. Його не можна ні помацати, ні понюхати, ні на присмак скуштувати. Коли людина опиняється у полі міфу, він (міф) повністю заволодіває нею. Потрібна не тільки наднапружена робота мислення аби відрефлексувати цей міф, а й розуміння такої потреби, мотивація, стимул, внутрішня установка. За відсутності таких, лише потужний струс може спричинити зсув суспільної свідомості. Нині суспільна свідомість, мов плугом розпушена земля. На зміну міфології деперсоніфікації персональної відповідальності прийшов новий старий міф персоніфікації зрадничества, політичної корупції і, причепом, міф відродження демократичних сил, їх єдності тощо.

Сьогодні суспільству нав’язується, прищеплюється надзвичайно щільна міфологічна структура, де немає місця свободі мислення. Створюється міф, який за енергетикою й ефективністю потужніше попередніх, коли стає востребуваним інтелект, готовий заради ідеї, з одного боку, будувати концентраційні табори, з іншого, - хоче сидіти у цих таборах.  Політики творять міфи, стають міфом. Проте всі ці міфи неприродні, ззовні привнесені практики і технології маніпуляції над суспільною свідомістю. Один сьогодні пише «Mein Kampf», другий - новий «Маніфест», усі – нову Конституцію.  Зірковий час Юрія Луценко. Віднині він, як ніколи, наближений до своєї мети. Адже накінець сталося - йому довірено стати на контролі «вхідних квитків» до мегаблоку «Наша Україна – Народна самооборона». Це йому довірено оголошення факту «зливання, злиття» демократичних сил в одну, із завершенням виборів, партію, на чолі якої він може посісти президентське крісло. Місія майже виконана - припинять своє існування нібито реінкарновані партії і не-партії, псевдопартії і незовсім партії, технологічні проекти, але головне – разом з ними зникнуть і партії-уламки, наробки В’ячеслава Черновола і пам’ять про нього.  

Не один раз, а довго і наполегливо намагався Юрій Віталійович міфологізувати самого себе. Спочатку як комсомольський активіст, провідник ідеології марксизму-ленінізму в маси. Потім, як антикучмовець, трансформер-соціяліст, «польовий командир» Майдану, «термінатор» - винищувач корупціонерів і ДАЇ, відданий помаранч, що до останнього чіпляється за крісло міністра МВС, хлопчик, здатний вирішувати особисті проблеми Президента. Нині, - як лідер усіх демократичних сил, що здолав усі перешкоди, у першу чергу, Кириленка. Згодом, якщо вдасться, і національно-патротичних сил, а то й і Президент. Даєш мрії в життя! Сьогодні він тимчасово поступається прем’єрським кріслом, принаймні на словах, на користь Балоги. Взагалі, йому можна вірити? Давайте подивимося. 

Кілька штрихів до портрету. Психотип - ініціативщик-інформатор. Мета – самоствердження підкоренням інших задля звеличення себе у своїх очах. Зазвичай це робить через і за допомогою суспільних настанов і рангів. Наявні потреби в домінуванні й агресії. Особистість, зворотною стороною моделі агресивно-домінуючого типу якої являється свідомо затамовувана потреба пасивного підкорення, що підміняється потребою пошуку покровителя. Ригідність, косність мислення визначається стійкістю стереотипів (розумових, поведінкових, емоційних) і дискурсивністю, репродуктивністю мислення. Поведінкова регуляція слабка. Може виявляти непродуктивну нервово-психічну напругу. Демонструє усвідомлене прагнення до контролю себе й оточуючої дійсності. Дана властивість – результат підвищеної помисливості, боязкості і тривожності.  Превалюючі індивідуально-типологічні особливості при захисному реагуванні визначають механізми психологічного захисту (витіснення, ідентифікації, проекції), які проявляються у легко передбачуваних моделях, зокрема, наслідуванні поведінці героїв, з якими себе асоціює наш герой. 

Потребує визнання його як виключної особистості для того, аби поважати себе і відчувати свою цінність. Вирізняється невмінням психологічно перешиковуватися, коли змінюються умови, і виникають принципово нові завдання. Тоді стає агресивним паяцом і блазнем. Протистояння сприймає як гру, неочікувана зміна правил якої, за необхідності умов її слідування, призводить до втрати психічної рівноваги. Виявляє тенденції діяти попри громадську думку і схильний до антисоціальної поведінки. Наявне жадання самореалізації, самоутвердження попри всіх і всім. Готовий, що називається, «йти по трупах». Активний і тяжіє до нормативно-правових і організаційно-структурних перебудов. Однак глибина і передбачуваність результатів нововведень низька. Ініціативність протиставлена результативності. 

Це лише легкий накид до зарисовки політики і політиків, які вибудовують майбутнє своє і, мимохідь, людей, нації, країни. Натовп. Чисельна кількість людей, маса яких і сіра, і водночас розфарбована. Люди, які не можуть (?), не бажають (?) мислити. Не жадають! Чи можливо повернення їх до реальності, до дійсності, до основ життя? Так. Але це також міф. 

Частина Друга Кожному знайомі чарівні казки, корінням поринаючи у доісторичну епоху, головному герою яких протистоїть жіночій демон слов’янських казок Баба-Яга. Дослідники стверджують, що Баба-Яга у казках зберегла ряд рис верховної скифо-сарматської богині Сонця і вогню Табіті. Згідно скифо-сарматським і боспорським древнегрецьким текстам велика богиня називається, зокрема, як Табе/Тапе (та, що топить), Рада/Лада і Ага/Ака (Баба-Яга, «вогонь», «вогнище»), Сора/Сола («зоря»). Існують припущення, що термін «ступа Баби-Яги», на якій вона здійснює свої казкові польоти, - це котел скіфсько-сарматських часів… 

Деякі вчені схиляються, що образ неолітичної богині зародився ще у палеоліті. Вона уособлює собою Добро і Зло, народження і смерть. Звідси первинний образ богині вкрай генералізований. Він усюди має схожі риси: вона Мати і в той же час зла, жорстока, кровожерлива. Однак вона не є цілеспрямовано злою, а просто не розрізняє добро і зло, нерозумна, подібна тварині чи сліпій стихії природи.  Уявлення про неолітичну богиню знайшли свій відбиток у образі Медузи-Горгони, у чудовиську Амамат, що зжирала душі грішників. Аби догодити богині, їй приносили жертви: на її честь вбивали дітей, зчиняли самогубства, катували себе і один одного. У світлі цього не дивно, що однією з істот, що являли собою богиню, був скорпіон. Жіночі фігури чи символи в оточенні скорпіонів ми можемо побачити на неолітичній кераміці з Ірану.

У древньому Єгипті скорпіон слугував символом жіночих божеств – Ісіди, Хатхор, Серкет. У древності і в середні віки скорпіон був символом похоті – тому, що богиня вважалася такою; в той же час скорпіон пов’язувався з водою, хоча він заселяв переважно сухі райони, – тому, що богиня вважалася подателькою води. Подекуди древні вважали, хто п’є з джерела, що витікає з місця, котре розташовано поблизу її святилища, стане безумним. Мабуть, тому в старину у всіх народів психічно хворих вважали «позначеними богом». Обряди культу богині супроводжувалися буйством, несамовитими танцями, надривним воском. Ритуальні танці виконувалися під гуркіт барабанів, шум цимбалів... Образ політичного лідера завжди є зосередженням міфу рудиментарного, причому тематично. Він ірраціональний за суттю і раціональний за формою, і є таким, яким створює людина в своїй уяві і політик про себе.

Найбільш вправна серед інших безумовно Юлія Володимирівна, як та акторка, що має зухвальство прикидатися без залишку. До того ж у неї, як ні в кого зі знайомих облич, розвинута інтуїція, якщо розуміти таку як нахабність використання попереднього досвіду миттєво і здебільшого доречно. Міф Юлії Тимошенко. Позаяк, а від нього тхне академічною літературно-поетичною стилізацією сказань про богів Олімпу. Причина доволі ясна, адже сучасний політичний міф несамостійний не тільки з причин неможливості існування у відриві від «міфологічної основи», а у відповідності з необхідністю опори його на суспільний авторитет тієї чи іншої практики, де безперечний пріоритет належить засобам масової комунікації (ЗМК). Саме ЗМК доносять до міфоспоживача результати соцопитувань, експертні думки фахівців з тієї чи іншої області знань і просто авторитетних людей. Юлія Володимирівна Тимошенко - феномен харизматичності, міф опозиціонарності - та, що у своїй жадобі влади доклала значних зусиль до деміфологізації «Помаранчевої революції». І справа тут нехай і в нищівній, проте виправданій, критиці своїх-несвоїх помаранчевих «любих друзів», пліч-о-пліч з якими стояла на сцені майдану, а, мабуть, в поступовій зраді всіх і вся і навіть себе.  

Опозиціонерка від природи, вірніше, внаслідок своєї психологічної конституції, коли атрибутом відношення до дійсності є опозиціонарна орієнтація як передумова будь-якої діяльності, спрямованість на зміни, незалежно від ступеня співпадіння існуючої дійсності з соціально-політичною ситуацією, а у відповідності з інтересом до політики, як засобу реалізації особистого «Я». Майже класична картина, коли порушення внутрішньої рівноваги, внутрішньоособистісні конфлікти проявляються у неї в її уявленні фактом порушення особистих інтересів, порушенням зовнішньої рівноваги відносин із соціальним середовищем, а також у розумінні порушення макро-соціальних групових відношень. Це породжує когнітивний і емоційний дисонанс, відчуття дискомфорту, які, за її відчуттям, треба здолати активними діями наступово-агресивного плану. Відповідно, мотивується вона, головним чином, самою боротьбою, протидією, яку треба збороти, здолати, змести зі свого шляху. Їй необхідний супротив як такий. Вона схильна орієнтуватися на прорив ситуації, їй чужий еволюційний хід подій.

Наша героїня може діяти вельми тактовно і вдавати дружність, проте її поведінка завжди скерована на здобування контролю і влади над іншими. Її афективна спрямованість: жадання, збудженість, агресивність, власність, сексуальність. Епохальна строкатість політичної участі і бізнес-кар’єри не могли не відбитися на особистому житті, симпатіях і уподобаннях. Глибоко пережиті образи залишили свій незгладимий слід у душі Юлії. Принизливе положення, в якому вона опинялася не один раз, провину за що покладає на інших, сформували крайню ворожість і спрямованість на активну протидію всьому, що протирічить її цінносним критеріям і установкам. Повіривши у свою обраність, вона обрала шлях помсти усім знаковим фігурам свого минулого і теперішнього. Як експлуатуючий тип, Юля готова домагатися бажаємого винахідливістю чи обманом, намаганням приваблювати і зваблювати, захоплювати своїми особистійними якостями. Звідси незбалансованість природності і штучності, театральність демонстративної відвертості, як підтвердження нещирості.

Демонстративність поведінки – це прояв прагнення і водночас боязнь душевної близькості.  Тимчасові бажання забутися. У повсякденному житті вони складним чином співіснують з реалізацією потреби в автономії, превалюванням втечі від будь-якого обмеження, що проявляється у прагненні вивільнитися від опіки, режиму, порядку, регламентації - з одного боку, і в нестриманості й егоцентричності - з іншого. Прагнення свободи від обмежень передбачає і звільнення від обов’язків, в тому числі, і перед собою. Тоді домінування стає одномоментним, а досягнення – спонтанним. Відсіля невдоволення не тільки результатом, а й буйство емоцій у процесі досягнення мети.

У такій ситуації сама мета нівелюється, адже домінування невиразне, що викривляє наявний результат і провокує невдоволення. Самоствердження і задоволення особистих амбіцій стає недосяжним, що живить потребу в агресії, перш за все, по відношенню до інших. Відтак надмірна вимогливість до оточуючих, проблеми терпимості і толерантності, концентрація уваги не на вирішені проблеми, а на пошуку винних. Все це відбивається на внутрішньокорпоративних, внутрішньопартійних інтересах, обумовлює проблеми кадрового резерву. Юлію Тимошенко вирізняє тенденційність і неприхований волюнтаризм, нестриманість, намагання впливати на потреби не тільки підлеглих, а й усього оточення в цілому. Їй властиві застосування різноманітних психологічних вивертів і психологічного тиску на оточуючих, жада маніпулювання. Вона завжди і всюди намагається зберегти контроль як над собою, так і над ситуацією.  Аналітик. Мислить системно. Тяжіє до узагальнення, але любить точність, обгрунтованість.

В той же час її розум діє стрибкоподібно, на перший погляд складно відслідкувати її реакції і спрогнозувати дії. Така особистість зумовлена наявністю двох субособистостей. Так, вона, здавалось би, вирізняється методичністю, яка більш відповідає цілепокладанню, і виявляє бажання діяти послідовно, слідувати у відповідності до плану, але на практиці це лише залишається загальною канвою. Адже прилив ентузіазму чи яскрава емоція невдоволення, імпульсивність і спонтанність аж ніяк не чужі Юлії, навпаки, нею визнаються, проте протистояти яким вона не в силах. Зачасти відчуття передбачення поступається намаганню покладатися на власні сили і волю. Вишуканий розум Юлі може виявляти не абиякі якості альтернативного (багатоваріантного) мислення, але також не абияку впертість, діяти всупереч логіці і доцільності, на користь амбіцій. Вона жадає постійної уваги, потребує захоплення, здивування, шанування, співчуття, у противному разі – неприйняття чи навіть ненависті, але тільки не  байдужості. 

Останній штрих до портрету: природна обдарованість і численна кількість помилок – це Юлія Тимошенко; кмітливість і що разова хибність - це Юлія Тимошенко; жадоба володарювання – в цьому Юлія Тимошенко… Глибинні речі поточних подій… Мабуть, спочатку, я зкрамольничаю, коли скажу, що в основі будь-якого конфлікту, в тому числі і політичного, лежить конфлікт особистостей, навіть більше – внурішньоособистійні конфлікти того чи іншого політика, його приховані й уявні потреби, усвідомленні і неусвідомлені уподобання тощо.  У площині цього слід розглядати складні відносини, з одного боку, Тимошенко і Ющенка й вмілу гру на цьому Віктора Балоги, з іншого, – природне неприйняття Януковича Юлією Володимирівною, а також певну схожість поведінкових реакцій лідерки БЮТ і Луценка, окрім придатності останнього до імітації, безпосередньо на чому розроблено модель керування поведінки нашої героїні.  У нотатках, напередодні, ми торкнулися особистості Юрія Луценка. Зараз, ведучи мову про Юлію Володимирівну, не можемо не торкнутися питання зіткнення цих особистостей, адже проект «Зірка Давида» відпочатку розглядався як опанування електорального поля Юлії Володимирівні, зокрема, і підкорення і витіснення на задвірки політикуму вельми незалежної і амбітної самої лідерки блоку свого імені, взагалі.  Ідея маргіналізації інтегруванням, спочатку переважно люмпенізованого електорату, адже останнім часом інтелігентна публіка почала сторонитися і навіть сахатися Юлії Володимирівни (маються на увазі не екзальтовані душі, а ті, що вважають своїм особистим тавром критичність осмисленого думання), а потім і самої леді Ю., виникла не на пустому місці. Йому передували вивчення психотипу споживача і особливостей позиціювання бренду БЮТ.

Полегшила завдання сама Юлія Володимирівна. Ви не могли не помітити, що не так давно бренд Юлії Володимирівни зазнав ряду перетворень – вона часто-густо почала переконувати, зманюючи, присипляючи, улещуючи і ніби благаючи, тим самим відійшла від більш знайомого, прийнятного і зрозумілого образу - і тим самим поступилася, надавши можливості більш нахабному демагогу від політики ступити не тільки на своє електоратне поле, а й активно попідгортати його. Зрозуміло, що така «добра порада» співпала з терміном виходу Юрія Луценка у світ політики з проектом «Народна Самооборона». Чому саме таку стратегію було обрано Віктором Балогою і К, слід лише здогадуватися, як і про те, хто так ненав’язливо запропонував Юлії Володимирівні трошки підкорегувати міфоімідж…  Однак, це вже інша історія… 

Частина Третя Міфообраз і епатаж… Епатаж, провокація, скандал – це гарантований спосіб стати впізнаваємим і здобути увагу до своєї персони з боку мас-медіа і широкого загалу. Однак така публічність не кожному по силах. Зазвичай дієвість епатажу довготривала, проте ця довготривалість різна, бо залежить як від випадку, так і від героя. Часом достатньо одного видовищного вчинку, аби «записатися» на сторінки історії. Однак, публіка, яка щоразу бачимите свого героя, який не спроможеться підтверджувати її очікування, поступово забуватиме його, і герой втрачатиме впізнаваємість. З точки зору психології, ефективність провокації і епатажу ґрунтується на публічному ґвалтуванні культурних норм і традиційних настанов суспільства. Сторонній спостерігач підсвідомо-вимушено захищає свої уявлення.

В цей момент він, сам того не бажаючи, максимально активно сприймає повідомлення, внутрішньо погоджуючись чи не погоджуючись з тим, що відбувається.  В основі скандалу лежить ціннісний конфлікт, який стає надбанням широкої аудиторії лише у разі його висвітлення у традиційних засобах масової інформації (друкованих – газетах і журналах, електронних – телебаченні і радіо) та Internet-media, чи набуття поширення у зоні неформальної комунікації у вигляді чуток, поголосу, анекдотів чи приказок. Політики і/чи їх політтехнологи інколи, час від часу, а у виключних випадках постійно вдаються до епатажу. Завжди це спектакль, витончено зрежисований перфоменс, лицедійство одного чи декількох акторів, найважливішим моментом якого є ясне усвідомлення психології аудиторії, яка піддається впливу. Такий генералізований посил суспільній свідомості повинен бути детально прорахований, імпровізації удаються винятковим особистостям, та й те в межах обраної стратегії. 

Яскравим прикладом політичного епатажу являється віце-спікер російської Думи, лідер Ліберально-демократичної партії Росії Володимир Жириновський. Його хист до епатажу безумовний. Однак, мало хто знає, що з тим «активно дружив» психотерапевт Анатолій Кашпіровський, а за маскою лицедійства ховається розважливий і проникливий розум. До епатажу, як політтехнологічного інструментарію, у нас, в Україні, вдавалися багато політиків. Ефективно його, на певному проміжку часу, використовував нинішній Міністр з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Нестор Шуфрич, якому з моменту набуття посади довелося терміново корегувати міфообраз. З новим міфоіміджем він досі не визначився і, скоріш за все, не визначиться. 

Природні здібності до епатажу, однозначно, у Михайла Бродського. Йому тривалий час і доволі успішно вдавалося використовувати свої особисті якості (зовнішні дані, особливості мовлення і конструювання фразеологічних зворотів) і дитячу безпосередність для створення образу політика, відмінного від інших. Певний застій спіткав Михайла Юрійовича з моменту набуття членства у Політраді партії «ВО «Батьківщина». Харизма Юлії Володимирівни піддала сумніву концепт епатажного політика Михайла Бродського. Випробовування Михайлу далися важко і від гріха подалі він вирішив податися геть від Юлії Тимошенко, створивши Партію Вільних Демократів.

Так і повинно було статися, навіть з причин того, що як Юлію Тимошенко, так і Михайла Бродського, політиками «зробили» камери СІЗО, однак часи затримання епохально відрізнялися, як і підстави для затримання кожного були інші.  Соціально-психологічний зміст феномена епатажної поведінки Михайла Бродського обумовлюється вибором стереотипу рольової поведінки, найбільш інтуїтивно близької його внутрішнім відчуттям і переживанням, являється важливим механізмом психологічного захисту особистості для збереження уявної цільності натури.  

Така модель поведінки є результатом різких поворотів Мішиної долі, які закріпили епатування (від фр. еpater – приголомшувати, вражати) як спосіб публічного спілкування, що дозволяє «застовпити» собі своє особливе місце у референтній групі, а згодом і у соціумі взагалі. У процесі становлення особистості, напевне, маленький Міша стикнувся із проблемами великого і агресивного світу, які були не вирішаємі у його сприйнятті. Як наслідок, тривале перебування у психотравмуючій ситуації призвело до порушення емоційно-вольової сфери, формування невротичної особистості, розвитку істеричного психопатичного характеру, стійкого внутрішнього почуття провини. З часом періодичне загострення внутрішнього почуття вини, страх залишитися наодинці, що називається «сам на сам», починає лякати. Міша готовий підкоритися сильній особистості, проте механізми психологічного захисту спрямовуються на ідентифікацію – уподібнення їй.

Особистий досвід позиціювання у референтній групі підтверджує, на його погляд, правильність вибору моделі поведінки. Відтак, сходячись у стані війни сам із собою, він переносить її на боротьбу з усім світом. З цього моменту Михайло своє місце бачить виключно у групі, але завжди залишаючись «окремою бойовою одиницею». Тепер він не тільки має складності з владою над своїми емоціями, з контролем над поведінкою, а й вирізняється неспроможністю підкорятися. Він не тільки не може скоритися волі групи, а й недостатньо вільний аби утвердити свою волю. Михайло не може досягти позитивної ідентифікації з групою і не може залишитися без сторонньої допомоги, так як обтяжений почуттям неповноцінності і провини. 

Його, як і лідерку БЮТу, вирізняє безмежний егоцентризм, ненаситна жадоба постійної уваги до своєї персони, захоплення, подиву, шанування, співчування (однак не жалості). На худий кінець готовий прийняти обурення чи ненависть і навіть на свою адресу, але тільки не байдужість. Всі інші якості живляться цією рисою. Йому властиві фантазерство і, так би мовити, напівправда, які цілковито спрямовані на прикрашання своєї персони. Це зовсім не значить, що різати правду-матку не в його стилі, навпаки – він любить правду мовити.  Михайлу лестить його театральність, але він побоюється бути звинувачуваним у нещирості, як побоюється, коли емоції переповнюють і починають брати верх над здоровим глуздом.

Однак, хоча, входячи в раж, Михайло і стає несамовитим, мов би настирливо-агресивним, не здатним контролювати свої вчинки, дії, він відчуває себе як «риба у воді», оскільки поведінка якщо і не зорганізована метою, але має статус засобу реалізації мотиву ситуації, інакше кажучи, у свідомості зберігається зв’язок між поведінкою і мотивом, надія на вирішення ситуації як способу самозадоволення від самої перепалки (сварки) і здобуття вдоволення від приниження іншого. Бродський вельми винахідливий. У нього надзвичайно розвинута інтуїція. Усі його опоненти добре знані, що у відкриту сутичку йти з ним  вкрай небезпечно, адже його реакція миттєва. Чим брутальніший його співрозмовник, тим зручніший він для Михайла. Культурний рівень опонента може тиснути на нього. У Михайла живий, але неметодичний розум, імпульсивна, нервова і мінлива активність.

Усе нове, незрозуміле і відмінне стає спокусливим для даного типу. Цупкий і пристрасний, він постійно знаходиться у пошуку нових сильних і навіть шалених відчуттів.Міхаїл – віртуоз епатування публіки. Він намагається вразити, приголомшити своєю незвичайною поведінкою, скандальними витівками, порушенням загальноприйнятих норм і правил поведінки. Таким чином він апелює до емоційної сфери особистості, аудиторії, суспільної свідомості. Розрахунок простий – звернення до емоцій не потребує жодного раціонального обґрунтування своїх аргументів і, до того ж, будь-які образи, котрі пов’язані із сильними емоціями, добре запам’ятовуються публікою.Вільному демократу Бродському ще не раз доведеться зіткнутися з Тимошенко, хоча Юля Володимирівна, на відміну від нього, уникатиме публічних протистоянь. На інше чекатиме Михайла Юрійовича на терені боротьби за Київ, де проти нього повстане інакший політичний паяц Юрій Віталійович, навіть якщо і змовлятимуться вони між собою проти Леоніда Черновецького, то тимчасовим буде їх союз.Епатаж – скандал, а далі популярність і впізнаваємість. Однак, як на мене, все ж слід пам’ятати, що частка скандалу повсякчас залишається у тіні, і у тіні завжди залишається сутність самого скандаліста... 

Частина Четверта Космос і Хаос… Месіянство і визначеність… Аби стати історією, увійти в історію, необхідно розірвати коло часу, припинити слідування епох, циклів, створивши світову катастрофу – Хаос. І світ, занурений у хаос, припиняє своє історичне існування, знищується вся історія у передчікуванні нового історичного часу. Ми можемо з різною частотою звертатися до минулого, переосмислювати пережите, переінтерпретовувати його, знаходити в ньому причини теперішнього. Інколи це призводить до «непередбачуваності минулого». 

Політична ситуація в країні визначається не тільки державним устроєм, існуючими в його межах політичними інститутами і партіями, ступенем політичної свободи, свободи слова чи совісті, але й усією сукупністю супутніх духовних факторів - суджень, настроїв, вірувань, думок, переконань, поглядів – всього того, що складає духовне буття нації. Нинішнє поширення духовної й інтелектуальної деградації нації – феномен не стільки соціально-економічний, скільки культурний, в основі якого лежить цивілізаційна дезорієнтація люду. Одним із дієвіших механізмів хаосоутворюючих процесів є створення передумов для непередбачуваності минулого, коли інтелектуальне і емоціональне багатство історичного надбання суспільства набуває підміни і руйнації. Судьби людини і нації, питання відповідальності особистості перед світом і собою, перед нащадками… 

Міф, що зародився у глибині віків, став першим шляхом до впорядкованості дійсності у свідомості прадавньої людини. Міф ознаменував появу порядку, який раз від разу він же руйнуватиме, створюючи новий порядок, який буде відтворенням першопочатку в нових історичних умовах.  Кожна епоха у центр картини світу вміщує свій художній образ. У ранішні часи, часи палеоліту, центральним образом такої картини у свідомості людини були жіночий початок і тварини. Пізніше поряд з чисельною кількістю антропоморфних образів з’являється чоловік, мужчина, зі знаряддям у руках. У древніх державах - імператор, фараон, цар стають утіленням живого Бога на Землі.  Прихід Ющенка до влади… Зухвале намагання ірраціонально-абстрактні образи втиснути в індивідуально-конкретні рішення. Мова про невідповідність зайва… Технологія повернення до архаїчного міфопорядку… Вона швидко дала збій. Але через штучно створений Хаос миттєво відновила свої позиції… Чи надовго? 

Міфічний час – це вічність, коли історичний час – це лише її фрагмент. Україна опинилася у міфічному часі, міфічній реальності, яка з точки зору історичної дійсності, - парадоксальна. Саме тому більшість населення України, якщо просто не розуміє того, що відбувається, то сприймає дійсність ірраціонально, знаходиться під тиском сконструйованих міфообразів і вдає зарозумілу політичну активність. За межами ж країни – зовнішній спостерігач здебільшого демонструє загальне невігластво щодо суті подій і явищ, які мають місце в Україні… У структурі людської особистості одночасно присутнє свідоме і несвідоме. Творці віртуальних міфів експлуатують підсвідомий потяг людини до задоволення, спокушають легкістю досягнення. Марнославство – родючий ґрунт, коли рівень самооцінки надмірний і виявляє тенденцію до зростання. Особистість, що постійно знаходиться у стані як внутрішнього, так і зовнішнього конфлікту, посідає вищу посаду у державі… 

Становлення особистості визначило життєву позицію: соціальний статус дозволяє, з одного боку, реалізувати особисту систему цінностей (Потребу досягнення), з іншої, позбавитися від загрози бути покараним (Потреба уникнення покарання). Для цього необхідно прислуховуватися, притримуватися, не випинатися. Така ситуація призводить до защемлення Потреби в егоїзмі, буяючого час від часу крайнього егоцентризму. У висновку – когнітивний і емоційний дисонанс. Як наслідок - висока тривожність, нерішучість, навіюваність. З одного боку, чутливість і вразливість, з іншого, - підозрюваність.  Політику, як нікому іншому, наявність тих чи інших моральних якостей створюють не моральне, а суспільно-політичне обличчя. Відповідно до цього категоричне: чеснотою вирізняється гідний, зле чинить порочний…   

Він вирізняється волею до самоповаги, проте такою, що веде прямо в Ад. Вона називається гординя. Наш герой, здавалось би, не проголошує нічого зайвого, однак в дійсності уважний спостерігач щоразу бачитиме надмірність в мисленні, в словах, в захопленнях, в релігії і в гріху.  Він – приклад особистості, коли страхи перед зовнішнім світом набувають форми звернення до суб’єктивного духовного світу, а втеча від недосконалості суспільства – до світу емоцій, почуттів, насолоди. Вони завжди мають характер утриманський: утриманський до життя, утриманський до оточення, утриманський до релігії. Він йшов, його вели до влади, спираючись саме на ці особливості особистості. Його характерна риса – амбівалентність. У нього відсутнє однозначне відношення до себе і однозначна оцінка своїх вчинків і дій, властиві постійні сумніви і мордування себе, своєї ролі і вчиненого.

В той же час у такого індивіда є свій внутрішній світ понять, цінностей, до якого він намагається не допускати «сторонніх». Але у нього є «духовник». Йому, як нікому потрібні допомога, підтримка, схвалення. Не можна не відзначити те, що  з певного моменту свого життя, переживши його, він більш розуміє поклики своєї душі… 

Напевне немає нічого прикрого, коли чоловік із «жіночим початком» намагається довести протилежне, окрім лише випадку, коли він починає вдавати із себе боголюдину. (Зокрема, звідси, від «жіночого початку», - відсутність стратегічного бачення, на відміну від тактичного мислення, ті ж прояви впертості тощо.) Катерина (Кетрін Клер) Чумаченко-Ющенко ладно на цьому розуміється, на відміну від Юлії Тимошенко, що так лякає своїм «чоловічим початком». «Жіночий початок» і намагання вдавати протилежне – це те, що ріднить Віктора Ющенка із Юрієм Луценком. Віктор Андрійович розуміє спрямування Юрія Віталійовича, його потяг до інтриганства. Той «відчуває» Ющенка. На такому типі особистостей добре знається Віктор Балога…  

Виголошуючи вищезазначені прізвища, пригадуєш Маршалла Мак-Люена і його «Галактику Гутенберга», коли він каже: «Король Лір» - свого роду заплутана історія хвороби людей, котрі переміщують себе зі світу ролей у новий світ посад». Поряд з цим хочеться зауважити, що будь-яка спроба вплинути на архаїчний міф поза його історичним сценарієм приречена на поразку. 

 Кожен з них виводив таке відношення до себе з різних якостей чільного героя. Хтось приписував це користолюбству і досі вважає його пожадливим, інший – слабкості і піддатливості впливам, когось дивувала невідповідність вчинків образу лицаря, якого він вдавав під час першої зустрічі.

Час від часу з’являлися ті, що відповідали йому тим же – використовували його. Потерпали розважливість і честолюбство, що, в свою чергу,  пригнічувало і лякало, набувала загострення хвороблива боязкість, з одного боку, відступництва і зради, з іншого, - залишитися на одинці і вимушено приймати рішення. Потреба надійності перспективи і сталості спокою залишалася мрією, жага якої все більш посилювалася, набувши з президентством нестерпності…

Її по-справжньому взялися забезпечувати Луценко з Балогою. До певної міри проблемою пройнявся красун Валентин Наливайченко, долучивши підлеглу йому структуру. Проте на відміну від «хлопців з далекого зарубіжжя», на яких можна було б покладатися лише через їх особисту зацікавленість у результатах нині, вже не важливо вчасно чи передчасно розгорнутої кампанії, амбітність перших двох означених викликає занепокоєння.

В той же час, на відміну від підлесливо-продажного Юрка Луценка, що очікуватиме вдалого моменту, зрозуміло, мукачівський тезка не вдовольниться вільним спогляданням за ситуацією, тримаючи більшість важелів впливу на неї в своїх руках. Стратегічна поміркованість, котра ніколи не давалася Ющенку, вкупі з нахабним авантюризмом нинішнього глави Секретаріату може зіграти злий жарт із Віктором Андрійовичем - навряд гросмейстер з Мукачева погодиться на «арап зробив свою справу, арап може піти».

Події, що мають місце, вказують на дуже цікаву перспективу, коли новостворений блок «НУ-НС» на дострокових виборах до Верховної Ради зазнає нищівної поразки, Віктор Ющенко під тиском все тих же «хлопців із далекого зарубіжжя», спершись на групу Ріната Ахметова у рядах Партії Регіонів, відмовляється віддати на користь переможниці посаду прем’єра, Юлія Володимирівна стає головою парламенту, створивши формальну і неформальну коаліцію з опозиційними Ющенку силами. Надалі судьба чільного президента опиняється у ніжних, проте не по-жіночі міцних руках Юлії Володимирівни і приєднавшихся до неї Балоги і Луценка, про кон’юнктурних однопартійців і годі казати. А Тимошенко пригадає все…

Щодо Віктора Івановича, що Балога, то він здатен почекати, навіть задовольнитися тим, що з першого заходу вибори будуть визнані такими, що не відбулися. Адже тоді востребуваність його зростає. Інше – питання часу. Він же той, хто вміє чекати, - слушного часу…

Уявляє таку можливість Віктор Ющенко?.. Далі буде… 

Валентин Лисенко, політолог.  Спеціально  для Центру політичного прогнозування

WWW.UA-PRAVDA.COM