|
 Сьогодні ми є свідками третього, прикінцевого, етапу перегляду результатів ІІ Світової війни. Перший, започаткований падінням Берлінської стіни і руйнуванням військового блоку під назвою Організація Варшавського Договору (ОВР), і другий – перестройкою і розпадом Радянського Союзу, ознаменували третій – новочасний, що розпочався з бомбардування Югославії. Можна шукати політичні чи геополітичні, соціальні та економічні, в кінці кінців конспірологічні коріння цих процесів, однак визнавати невідворотність відбувшогося доводиться.
УКРАЇНА – ЗОСЕРЕДЖЕННЯ ПОТЕНЦІАЛУ ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ ЄВРОПИ!
Сьогодні ми є свідками третього, прикінцевого, етапу перегляду результатів ІІ Світової війни. Перший, започаткований падінням Берлінської стіни і руйнуванням військового блоку під назвою Організація Варшавського Договору (ОВР), і другий – перестройкою і розпадом Радянського Союзу, ознаменували третій – новочасний, що розпочався з бомбардування Югославії. Можна шукати політичні чи геополітичні, соціальні та економічні, в кінці кінців конспірологічні коріння цих процесів, однак визнавати невідворотність відбувшогося доводиться.
Вирішувати питання розбудови державності у відриві від реалій геополітичного порядку - розкіш, як і не слід забувати, що ми є частиною цього геополітичного простору. Вибудовується інший світ, відповідно Україні слід визначитися: залишитися на узбіччі глобальних процесів чи посісти гідне місце на світовій арені. Сукупність зовнішньополітичних факторів і внутрішньополітичних передчуттів, незважаючи на велику кількість нагромаджених за останній час подій, вказують на необхідність такого вибору. Нинішня ситуація на пострадянському просторі, зокрема в Україні, Заходом вважається абсолютно закономірною, виправданою і демократичною. Однак, ми маємо в країні кризову реальність, що нав’язується певними політичними силами.
Привнесення ними ідеології примітивізму, екстремізму і маргіналізації суспільства, ідеології «патріотизму на продаж» і торгівлі країною, нехтування громадянським миром – це наслідки радикального критиканства, що підмінює собою глибину, обґрунтованість і масштабність задач. Законність, верховенство права спочатку підмінені політичною доцільністю, а потім, чого, мабуть, слід було очікувати, демагогічним пафосом.
Національні інтереси й успіх розвитку країни поставлені у залежність від еліт, продажних через свою неповноцінність, у своїй більшості готових присмикатися перед будь-ким. Західний вектор визначається за ідеальний, слов’янофільство нині не в моді, безпредметним став національний егоїзм як самоповага. Дотепер філософські, політологічні і культурні параметри глобалізації здійснюються за американським сценарієм. В основу глобалізації по-американські покладено домінацію наддержави США, що підконтрольними собі вважає економічні і соціально-політичні процеси в усьому світі.
Україні передбачена особлива роль у здійсненні такого плану. «Україна, новий і важливий простір на євразійській шаховій дошці, являється геополітичним центром, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія все ще може боротися за імперський статус, проте тоді вона стала б азійською країною», - визначає американський геополітик Збігнев Бжезінський.
Однак, велика Росія не згодна із визначеною без неї її роллю і намагається повернути бувшу велич. І Росія поставила собі за завдання, якому непохитно слідує, – повернутися до розряду провідних світових гравців. США, в свою чергу, намагаються протиставити атлантичну солідарність Росії, де, за задумом, «гарматним м’ясом» повинні стати, перш за все, слов’янські країни, серед яких особливе місце передбачається відвести Україні. Проте, спочатку, Вашингтон не спромігся передчути тієї природної витребуванності «Мюнхенської промови» російського президента Володимира Путіна, якої підсвідомо так волів «посушливий клімат» останніх років Старої Європи, тому і виявився нездатним не тільки переглянути свою позицію, а тим паче зупинити вже запущений механізм «конституційних перебудов» в Україні.
А згодом у відповідь на розміщення своїх систем ПРО у Чехії і Польщі, що, за словами глави МЗС Італії Массімо Д’Алеми, потягнуло «непорозуміння» не тільки у відношеннях з Росією, але і серед країн-членів НАТО, Захід отримує від Кремля заяву про накладання мораторію на Договір про звичайні збройні сили у Європі (ДЗЗСЄ). Заява Президента РФ Володимира Путіна викликає переполох у Старому Світі, а Білий дім вдається до різких заяв, що Росія повинна дотримуватися своїх обов’язків, викладених в адаптованому ДЗЗСЄ відносно принципів розміщення своїх військових літаків, танків і неядерної зброї. Кремль привчає США та Європу рахуватися із собою, а від країн пострадянського простору вимагає визначення, чіткого і однозначного, на користь однієї з сторін протистояння. Процес триває… А Україна потерпає… Потерпає, коли політики стають пішаками у чужій грі, коли у центрі Європи відпрацьовуються новітні технології впливу на індивідуальну і масову свідомість, відстоюються антиукраїнські антидержавницькі інтереси, відбувається масштабна архаїзація соціокультурного простору задля втілення нової форми соціал-дарвінізму і захисту інтересів вибраного «золотого мільярду» планети.
Суспільство втягнуто у протистояння певних політиків, стало заручником політичних амбіцій. На фоні економічного зростання відбувається руйнування владних державних інституцій. Правове невігластво і правовий нігілізм, відверта неправда і нахабна брехня, лицемірство і лицедійство. Віктор Ющенко не спромігся позбавитися «любих друзів», адже над ним ляльковод.
А є ще й постановник п’єси, і господар театру, тому й залишаються і залишатимуться незмінними декорації. Не вдалося і Віктору Януковичу «ніжно» притиснути і рівновіддалити своїх «опікунів». Можна радіти за Віктора Ющенка, захоплюватися Юлією Тимошенко чи уподібнюватися Юрію Луценку. Можна «крити» Олександра Мороза і обурюватися Віктором Януковичем. Проте не можна не визнавати, що Віктор Ющенко «підставився», а Віктор Янукович готовий розійтися з миром, отримавши, природно, максимально можливі політичні девіденти. Привнесена ззовні перманентна духовна криза обернулася кризою Влади і політичних еліт. Різке зростання тенденції в одних дивитися на світ очима інших, неукраїнства, неспроможність других до критичної оцінки політичної реальності і загальна невитребуванність аналітичних мозків призвели до сьогоднішньої ситуації. При прийнятті стратегічно важливих рішень для держави інтелектуальний продукт став зайвим. Водночас неабиякого попиту набули технології маніпулятивного впливу. Політична доцільність як ідеологія владних еліт стала ознакою часу. Останні домовленості між президентом і прем’єром знаходять у суспільній свідомості пояснення щонайменш як політична оборудка, змова, заручниками якої стала ціла країна.
Слід констатувати, що сьогодні не тільки бракує ідей, знівельована мораль навіть внутрішнього користування, відсутня ідеологія зовнішнього спрямування, і присутні ознаки ліньки видавати ті ж приватні інтереси за державні, а хазяююча еліта живе відокремленою від більшості країни життям. Політикам народ не цікавий. Тільки пабліситі і влада цікавить їх. Простота і ясність цього остаточно закарбувалася у головах тисяч і мільйонів українців.
Політичні еліти розвіяли ілюзії щодо себе. Протестна мобілізація не набрала і не могла, за такої політики і політиків, набрати сили. А якщо люд повстане, то лише у непереборному бажанні відправити цих політиків до історії. Не вперше і не в останнє владні еліти порушують ними ж придумані правила гри. Вперше така суцільна поляризація і така яскрава демонстрація загальної безвідповідальності – домовленості задля спасіння однієї особи – Гаранта не «букви», а «духу» Конституції. На часі зміна еліт, прихід нових, стратегічно, прагматично мислячих, обстоюючи державницькі позиції, еліт. Політики мають властивості приходити і відходити. Україна понад усе.
Необхідним є перехід на інший, змістовний і символічний рівень. Духовний націоналізм і політика державницького консерватизму, а не безоглядне присягання на вірність європейському курсу та кооптування до НАТО, повинні бути покладені в основу внутрішньої і зовнішньої політик. Україна може і повинна виступити єднаючим початком нової Європи, як уособлення ЄС і відновлюючої свою міць Росії, запропонувавши новий договір «Про безпеку в Європі». І як би кому не хотілося, але слід усвідомити, що Київська Русь і слов’янська спільнота, той же СРСР привнесли свій визначальний вклад у європейську культуру, і Україна вміщує не тільки географічний центр Європи, а й є зосередженням потенціалу її духовного розвитку.
|
